Вирізавши шматок зі скафандру, я зроблю в ньому що одну діру. Але таку, положення і розмір якої визначатиму я.
Так… Здається, я маю рішення. Я відріжу собі руку!
Ну, не зовсім. не свою руку. Рукав скафандра. Різатиму зразу під лівим ліктем. Тоді я розпорю шматок уздовж і матиму прямокутник. Він буде достатньо великий, щоб закрити скло, і гума його триматиме.
Матеріал, що може витримати тиск в одну атмосферу? Є.
Гума, призначена для латання дірок, здатна витримувати той самий тиск? Є.
А як же діромаха на обрубку руки? на відміну від шолома, тут матеріал гнучкий. Я складу краї разом і заллю гумою. Доведеться притискати ліву руку до тулуба, коли я його вдягну, але місця там вистачить.
Шар гуми буде доволі тонкий, але це буквально найміцніша клейка речовина, відома людству. І не обов’язково заклеювати все ідеально. Латки мають лиш протриматися, поки я дістануся безпечного місця.
А де те «безпечне місця»? Гадочки не маю.
Хай там як, усе по порядку. Зараз я лататиму скафандр.
РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (6)
Я легко відрізав рукав; так само легко я розпоров його уздовж шову, щоб зробити з нього прямокутник. Ті ножиці й чорта переріжуть.
А от скло з шолому я вичищав довше, ніж збирався. Навряд чи скельця пошкодять матеріал скафандру, але я не ризикуватиму. Крім того, я не хочу, щоб мені в очі сипалося скло, коли я надягну шолом.
Тоді настав час найскладнішої частини плану. Коли я зірвав закривку ремонтного набору, то мав рівно шістдесят секунд, перш ніж гума затвердіє. Я черпнув її з ремонтного набору пальцями й швидко розмазав уздовж краю шолома. Тоді я взяв те, що лишилося і заклеїв дірку в рукаві.
Я притис прямокутник матерії скафандра до шолому двома руками, а коліном став на шов на рукаві.
Я тримав його, поки не дорахував до 120. Про всяк випадок.
Здається, вийшло непогано. Шов тримався міцно, а гума затверділа, мов скеля. Однак я таки приклеїв руку до шолому.
Не смійтеся.
Тепер я розумію, що розмазувати гуму пальцями було не варто. на щастя, ліва рука лишилася вільною. Я трохи побурчав і добряче вилаявся, але таки дотягнувся до набору інструментів. Коли я витяг викрутку, то відшкріб себе від шолому (увесь час відчуваючи себе дурнем). Справа була делікатна, бо я не хотів здерти шкіру з пальців. Доводилося заганяти викрутку між шоломом і гумою. Я звільнив руку, не проливши ні краплини крові, тож розцінив це як тріумф. Проте затверділа гума ще кілька днів не сходитиме з моїх пальців, як у якогось малого, що грався із суперклеєм.
За допомогою наручного комп’ютера я накрутив у скафандрі надмірний тиск у 1,2 атмосфери. Латка на шоломі випнулася назовні, але і не думала відриватися. Рукав наповнився повітрям, погрожуючи розірвати новий шов, але витримав.
Тоді я глянув на показники, щоб перевірити, наскільки все герметично.
Відповідь: не дуже.
Повітря зі скафандра аж струменіло. За шістдесят секунд він довів тиск до 1,2 атмосфери в усьому шлюзі.
Скафандр розрахований на вісім годин роботи. Якщо перевести на рідкий кисень, це становитиме 250 мілілітрів. Про всяк випадок місця він мав для цілого літру O2. Але це тільки півсправи. Решта повітря – це азот. Коли скафандр починає пропускати повітря, саме азотом він компенсує нестачу. Рідкого N2 в ньому два літри.
Нехай об’єм шлюзу рівний двом кубометрам. Надутий скафандр, певно, має половину цього об’єму. Отож, за п’ять хвилин він збільшив тиск на 0,2 атмосфери в одному кубометрі. Це 285 грамів повітря (можете вірити моїм розрахункам). Густина повітря в балонах приблизно 1 грам на кубічний сантиметр, тобто я щойно втратив 285 мілілітрів.
У трьох балонах спочатку було 3000 мілілітрів. Чимало з цього об’єму пішло на підтримку тиску, поки шлюз випускав повітря. Також, я перевів якусь частку кисню на вуглекислий газ, котрий вловили фільтри скафандру.
Дивлячись на показники, я бачу, що маю 410 мілілітрів кисню й 738 мілілітрів азоту. Разом вони дають майже 1150 мілілітрів доступного повітря. Розділимо на 285 мілілітрів на хвилину, які я буду втрачати…
Щойно я вийду зі шлюзу, цього скафандру вистачить на чотири хвилини.
Холера.
РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (7)
Гаразд, я тут ще трохи поміркував.
Навіщо іти до марсохода? Так я лиш зміню одну пастку на іншу. Звісно, там більше місця, але я все одно врешті помру. Там нема ні відновлювача води, ні генератора кисню, ні їжі. Вибирайте, що захочете; усі ці проблеми смертельні.
Треба залатати Дім. Я знаю, що робити; нас навчили цього під час підготовки. Але на це знадобиться чимало часу. Треба буде понишпорити під опалим покриттям, щоб знайти матеріал для латки. Тоді треба знайти розрив і закріпити там латку стрічкою.
Але на це знадобиться кілька годин, а з мого скафандру користі мало.
Потрібен інший скафандр. Раніше в марсоході лежав скафандр Мартінеза. Я пер його з собою аж до «Пасфайндера» і назад, але переніс до Дому, коли повернувся.
Чорти б його!
Гаразд, значить, я повинен знайти інший скафандр, перш ніж іти до марсохода. Котрий? Скафандр Йогансен мені замалий (наша Йогансен – тендітне дівчатко). у костюмі Льюїс повно води. Тобто, зараз це скоріше брила льоду, що повільно сублімує. Порізаний і заклеєний скафандр, що на мені – мій власний. Залишаються костюми Мартінеза, Фоґеля і Бека.
Я поклав Мартінезів скафандр біля свого ліжка, на випадок, якщо я муситиму одягатися поспіхом. Звісно, після раптової розгерметизації він може лежати де завгодно. Втім, є звідки почати.
Наступна проблема: від мене до Дому десь 50 метрів. Бігати за 0,4g в неповороткому скафандрі нелегко. Я зможу видати щонайбільше 2 метри на секунду. Це дорогоцінні 25 секунд; майже одна восьма моїх чотирьох хвилин. Треба зменшити цей час.
Але як?
РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (8)
Я котитиму цей клятий шлюз.
Це фактично телефонна будка, що лежить на боці. Я провів кілька дослідів.
Я зрозумів, що коли я хочу покотити його, треба вдарити об стіну з усіх сил. в момент удару мені краще бути в повітрі. Я не можу тиснути на інші частини шлюзу, бо сили врівноважать одна одну, і шлюз лишиться на місці.
Спочатку я намагався відштовхуватися від однієї стіни й кидатися на іншу. Шлюз трохи посунувся, але не більше того.
Далі я спробував робити богатирські відтискання від підлоги, щоб злетіти в повітря (слава 0,4g!), а тоді бити обома ногами в стіну. І знову шлюз тільки посунувся.
За третім разом я все зрозумів. Штука в тому, щоб стати обома ногами біля однієї стіни, а тоді кинутися на верхню частину протилежної і вдаритися об неї спиною. Я щойно спробував і зміг прикласти достатньо сили до потрібного важеля, щоб нахилити шлюз і перекотити його іншу сторону в бік Дому.
Шлюз один метр завширшки, тож… *зітхання*… я мушу зробити ще п’ятдесят разів.
Спина болітиме казна-як.
РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 120
Спина болить казна-як.
Витончена і елегантна техніка «гепнись об стіну» мала кілька недоліків. Вона давала результат один раз із десяти, а боліло вже так, що згадувати не хочеться. Я мусив робити перерви, витягуватися на підлозі і навіть переконувати себе битися тілом об стіну знову і знову.
На це знадобилася уся клята ніч, але впорався.
Зараз я за десять метрів від Дому. Ближче підкотитися не можу, бо мотлох, який викинуло під час розгерметизації, всипав усе навколо. Цей шлюз – не всюдихід. Я не можу котити його по тому барахлу.
Дім вистрілив мною вранці. Тепер знову настав ранок. Я стирчу в цій клятій коробці вже цілу добу. Але скоро я вийду.
Я вже в скафандрі і готовий рушати.