– Господи, – сказала Енні. – Закладаюся, що нікому з вас у старших класах в ліжку не перепадало?
– Доброго ранку, – сказав Тедді, заходячи до кімнати для зустрічей. Вмостившись на стільці, він поклав руки на стіл. – Хто знає що-небудь про тему зустрічі? – спитав він.
– Стривайте, – сказав Мітч. – Навіть Тедді не знає?
Венкат глибоко вдихнув.
– Один з наших астродинаміків, Річ Пернел, знайшов, як доправити «Гермес» назад до Марса. Курс, який він вирахував, дозволить «Гермесу» пролетіти коло Марса на сол 549.
Тиша.
– Ти знущаєшся з нас? – зажадала знати Енні.
– Сол 549? Як це взагалі можливо? – спитав Брюс. – Навіть «Ірида» не дісталася б туди раніше сола 588.
– «Ірида» використовує тягу час від часу, – сказав Венкат. – «Гермес» же має іонні двигуни постійної тяги. Він увесь час прискорюється. До того ж, зараз «Гермес» набрав чималу швидкість. на їхньому теперішньому курсі перехоплення Землі, їм доведеться гальмувати весь наступний місяць, щоб сповільнитися до її швидкості.
Мітч потер потилицю.
– Ого… 549. Це на тридцять п’ять солів раніше, ніж у Вотні скінчиться їжа. Це б вирішило всі проблеми.
Тедді нахилився вперед.
– Розкажи докладно, Венкате. Чого вимагає цей план?
– Ну, – почав Венкат, – якби вони виконали цей «маневр Річа Пернела», то вже зараз почали би прискорюватися, щоб зберегти й збільшити свою нинішню швидкість. Вони б не перехоплювали Землю, а пройшли б неподалік від неї, щоб використати силу її тяжіння для зміни курсу. Десь у той же час вони б підібрали вантаж з припасами для своєї продовженої місії.
– Після того, вони послали б «Гермес» прискорюватися в напрямку Марса, щоб прибути туди на сол 549. Як я вже казав, вони б пролетіли повз нього. Це зовсім не схоже на звичайну місію «Арес». Вони рухалися б надто швидко, щоб утриматися на орбіті. Решта маневру виводить їх назад, до Землі. Вони повернулися б додому за двісті одинадцять днів після прольоту.
– А навіщо пролітати? – спитав Брюс. – Вони ж ніяк не зможуть підібрати Вотні з поверхні.
– Так… – сказав Венкат. – Тепер неприємна частина: Вотні мусив би дістатися АПМ «Ареса-4».
– Скіапареллі?! – видихнув рота Мітч. – Це ж за тридцять дві сотні кілометрів!
– Три тисячі, дві сотні й тридцять п’ять кілометрів, якщо точно, – сказав Венкат. – Можливість цього не виключена. Він проїхав до «Пасфайндера» і назад. Це півтори тисячі кілометрів.
– Рівною пустельною місцевістю, – долучився Брюс, – але подорож до Скіапареллі…
– Достатньо буде сказати, – урвав його Венкат, – що подорож буде складна і небезпечна. Але ми маємо багато здібних учених, щоб допомогти йому підготувати марсохід. Також треба буде модифікувати АПМ.
– А що не так з АПМ? – спитав Мітч.
– Він створений для підйому на низьку орбіту Марса, – пояснив Венкат. – Але «Гермес» пролітатиме планету, тож АПМ муситиме повністю подолати її гравітацію, щоб зустрітися з ним.
– Як? – спитав Мітч.
– Доведеться скинути вагу… чимало ваги. Якщо ми вирішимо прийняти план, я заповню кімнати людьми, які думатимуть над цим.
– Раніше, – сказав Тедді, – ти згадав апарат з припасами для «Гермеса». Ми маємо таку можливість?
– Так, нам допоможе «Тайян Шень», – сказав Венкат. – Ми запустимо його так, щоб вони зустрілися біля Землі. Так набагато легше, ніж запускати апарат до Марса, це вже точно.
– Зрозуміло, – сказав Тедді. – Тож маємо вибрати одне з двох: надіслати Вотні достатньо їжі, щоб він дочекався «Ареса-4», або просто зараз розвернути за ним «Гермес». в обох випадках нам потрібен «Тайян Шень», тож вибрати можна лиш один.
– Так, – сказав Венкат. – Доведеться вибрати один.
Усі на хвилинку задумалися.
– Як щодо екіпажу «Гермеса»? – спитала Енні, порушивши тишу. – Вони не будуть проти накинути… – Вона швидко порахувала в голові. – П’ятсот тридцять три дні до свого польоту?
– Вони не вагатимуться ані секунди, – сказав Мітч. – Тому Венкат і скликав нас на зустріч, – він зиркнув на Венката. – Він хоче, щоб ми вирішили за них.
– Правильно, – сказав Венкат.
– Вирішувати має командир Льюїс, – сказав Мітч.
– Питати її немає сенсу, – сказав Венкат. – Рішення повинні прийняти ми; це питання життя і смерті.
– Вона командир цієї місії, – сказав Мітч. – Вирішувати питання життя і смерті – це її бісова робота.
– Легше, Мітчу, – сказав Тедді.
– Маячня, – сказав Мітч. – Ви, народ, обходили екіпаж десятою дорогою кожного разу, як щось ішло не так. Ви не сказали їм, що Вотні живий; тепер не кажете, що є спосіб його врятувати.
– У нас і так є спосіб його врятувати, – сказав Тедді. – Ми просто обговорюємо ще один.
– Розбити апарат об Марс? – сказав Мітч. – Чи бодай хтось дійсно думає, що це спрацює? Хто-небудь?
– Гаразд, Мітчу, – сказав Тедді. – Ти виразив свою думку, ми її почули. Підемо далі, – він повернувся до Венката. – Чи здатен «Гермес» працювати ще п’ятсот тридцять три дні після розрахункового часу закінчення місії?
– Повинен, – сказав Венкат. – Можливо, екіпажу доведеться підлатувати його тут і там, але ми добре їх підготували. До того ж, «Гермес» призначений для всіх п’яти місій «Арес». Він відпрацював свій ресурс лиш наполовину.
– Це найдорожчий апарат за всю історію, – сказав Тедді. – Ми не зможемо побудувати ще один. Якби щось пішло не так, екіпаж би загинув, а з ними і програма «Арес».
– Втрата екіпажу стала б катастрофою, – сказав Венкат. – Але ми б не втратили «Гермес». Ми можемо керувати ним на відстані. Ми матимемо змогу повернути його, поки працюватимуть іонні двигуни й реактор.
– Космічні подорожі небезпечні, – сказав Мітч. – Ми не можемо зводити це до розмови про найбезпечніший вибір.
– Не згоден, – сказав Тедді. – Це має бути саме розмова про найбезпечніший вибір і ніщо інше. І про скільки життів іде мова. Обидва плани ризиковані, але посилаючи Вотні припаси, ми ризикуємо одним життям, тоді як «маневр Річа Пернела» ставить під загрозу шість.
– Прийми до уваги ступінь ризику, Тедді, – сказав Венкат. – Мітч правий. Ризиковано скидати припаси на Марс. Апарат може пролетіти повз планету, може невдало увійти в атмосферу і згоріти, може вдаритися надто сильно і знищити їжу… Ми оцінюємо шанси на успіх у тридцять відсотків.
– А підібрати «Гермесом» припаси, пролітаючи коло Землі легше? – спитав Тедді.
– Набагато легше, – запевнив Венкат. – Затримка передачі команд складатиме менше секунди, ми зможемо керувати апаратом прямо з Землі, а не покладатися на автоматизовані системи. Коли прийде пора стикуватися, майор Мартінез зможе дистанційно керувати ним з «Гермеса», без жодної затримки передачі взагалі. І на «Гермесі» є живий екіпаж, здатний подолати будь-які негаразди, що можуть виникнути. І не треба входити в атмосферу; припасам не доведеться витримувати удар на швидкості триста метрів на секунду.
– Отож, – підсумував Брюс, – маємо високі шанси вбити одного, або низькі шанси вбити шістьох. Божечки. Як взагалі можна прийняти таке рішення?
– От як: ми маємо його обговорити, а тоді Тедді вирішить, – сказав Венкат. – не бачу, що ще можна зробити.
– Ми могли б сказати Льюїс… – почав Мітч.
– Гаразд, крім цього, – перервав його Венкат.
– Питання, – сказала Енні. – А тут навіщо я? Здається, про таке маєте радитися ви, ботанюри.
– Ти мусиш бути це знати, – сказав Венкат. – Ми не вирішуємо просто зараз. Ми ще мусимо тихенько зібрати інформацію в своїх відділах. Чутки можуть витекти, і ти повинна бути готова крутитися навколо незручних питань.
– Скільки ми маємо часу на це? – спитав Тедді.
– Вікно для початку маневру закриється за тридцять дев’ять годин.
– Гаразд, – сказав Тедді. – Слухайте всі: говоримо про це тільки особисто або по телефону; жодних електронних листів. І не обговорюємо це ні з ким, крім присутніх. Менше за все нам треба, щоб громадська думка тиснула на нас і змушувала прийняти ковбойський план порятунку, який може виявитись неможливим.