Саме це й сталося.
Струм пройшов через позитивний дріт дриля, через верстак, через балони, через корпус «Пасфайндера», через купу неймовірно чутливої і незамінної електроніки і вийшов через негативний дріт дриля.
«Пасфайндер» працює на 50 міліамперах. А отримав він 9000 міліампер, які переорали тендітну електроніку, спалюючи все на своєму шляху. Запобіжники згоріли, але було запізно.
«Пасфайндеру» кінець. Я втратив свій зв’язок із Землею.
Я залишився сам.
РОЗДІЛ 18
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 197
*Зітхає*
Знаєте, я хотів би, щоб хоч раз усе пройшло згідно з планом.
Марс продовжує намагатися вбити мене.
Хоча… Це не Марс влаштував «Пасфайндеру» електричний стілець. То ж трохи виправлюся: Марс і моя недолугість продовжують намагатися вбити мене.
Гаразд, досить себе жаліти. Я не приречений. Просто усе буде важче, ніж я розраховував. Я маю все, що треба для виживання. І «Гермес» летить мені на порятунок.
Я виклав каміння азбукою Морзе. «ПАСФ ЗГОРІВ 9 АМПЕР. не ВОСКРЕСНЕ. РЕШТА ЗА ПЛАНОМ. ПОЇДУ ДО АПМ».
Якщо я зможу дістатися АПМ «Ареса-4», то не пропаду. Але після втрати зв’язку з NASA, мені доведеться самому збирати свій марсіянський дім на колесах, щоб дістатися туди.
Наразі, я зупинив усі роботи. не хочу продовжувати, не маючи плану. Впевнений, що в NASA придумають купу ідей, але мені доведеться обходитися власними.
Як я вже казав, Велика Трійка (регулятор атмосфери, генератор кисню і відновлювач води) життєво необхідні. Я зміг обійтися без них під час експедиції до «Пасфайндера». Я використовував фільтри CO2, щоб очищати повітря, а також набрав кисню й води на всю дорогу. Цього разу так не вийде. Велика Трійка мені потрібна.
Проблема в тому, що разом вони тягнуть забагато енергії, а працювати повинні постійно. Акумулятор марсохода має 19 кіловат-годин енергії. Один генератор кисню потребує 44,1 кіловат-години на сол. Бачите, де заковика?
Знаєте що? Від постійного вимовляння слів «кіловат-година на сол» в мене язик розбухне. Я придумаю нову наукову одиницю вимірювання. Одна кіловат-година на сол дорівнює… та чому завгодно… гм… Щось погано виходить… назву її ніндзя-піратом.
Загалом, Великій Трійці необхідно 69,2 ніндзя-пірата, більшість з яких потрібна генератору кисню і регулятору атмосфери (відновлювач води бере звідти лиш 3,6).
Доведеться скорочувати споживання.
Найлегше скоротити відновлювач води. Я маю 620 літрів води (а було ще більше, поки Дім не вибухнув). Мені треба лиш три літри води на сол, тож мого запасу вистачить на 206 солів. Після мого від’їзду і до того, як мене заберуть (або я помру в процесі) має минути лиш 100 сол.
Висновок: відновлювач води мені взагалі не потрібен. Я питиму скільки треба і викидатиму відходи назовні. Ти все зрозумів правильно, Марсе, я на тебе мочитимусь і гидитиму. Це тобі за те, що весь час намагаєшся мене вбити.
Ну от. Зберіг 3,6 ніндзя-пірата.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 198
Величезне досягнення з генератором кисню!
Я просидів більшу частину дня над його характеристиками. Він нагріває CO2 до 900°C, тоді пропускає крізь цирконієвий елемент для електролізу, щоб відколупнути атоми вуглецю. Більшість енергії витрачається на нагрівання газу. Чому це важливо? Тому що я тут один, а генератор розрахований на шістьох. Одна шоста об’єму CO2 дає одну шосту витрат енергії на нагрівання.
В характеристиках написано, що він потребує 44,1 ніндзя-пірата, але увесь цей час він використовував лиш 7,35 через зменшене навантаження. Оце вже діло!
Залишається ще питання регулятора атмосфери. Він бере пробу повітря, визначає, що з ним не так, і виправляє проблему. Забагато СО2? Вилучити. Недостатньо О2? Додати. Без нього, генератор кисню нічого не вартий. СО2 слід відділити від повітря, щоб переробити.
Регулятор аналізує повітря за допомогою спектроскопії, а тоді розділяє гази, переохолоджуючи їх. Різні речовини перетворюються на рідину за різних температур. на переохолодження таких об’ємів повітря на Землі знадобиться страшна кількість енергії. Але тут не Земля (про що я не забуваю ані на хвилину).
Тут, на Марсі, переохолодження проводиться за допомогою перекачування повітря у резервуар за межами Дому. Повітря швидко охолоджується до зовнішньої температури, що коливається в межах від −150°C до 0°C. Коли надворі тепло, використовується додаткове охолодження, але в холодні дні повітря стає рідким задурно. Справжні витрати енергії починаються під час подальшого нагрівання. Якби повітря поверталося в Дім ненагрітим, я замерз би на смерть.
– Стривай-но! – думаєте ви. – Атмосфера Марса ж газоподібна, а не рідка. Чого ж тоді повітря з Дому конденсується?
Повітря всередині Дому більш, ніж у 100 разів густіше, тож переходить у рідкий стан за вищої температури. Регулятор буквально бере найкраще з двох світів. Примітка на полях: повітря Марса таки конденсується на полюсах. Воно застигає і перетворюється на сухий лід.
Проблема: регулятор потребує 21,5 ніндзя-пірата. Навіть якщо взяти кілька акумуляторів з Дому, все одно я ледве матиму енергії, щоб живити регулятор один сол, не кажучи вже про те, щоб якось їхати.
Треба думати далі.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 199
Я зрозумів. Я знаю, як живити генератор кисню і регулятор атмосфери.
Проблема малих транспортних засобів у можливому отруєнні СО2. Нехай ви матимете увесь кисень на світі, але коли рівень СО2 підніметься вище 1 відсотка, ви почнете клювати носом. 2 відсотки – і людина вже наче п’яна. За 5 відсотків важко зберігати притомність. Вісім відсотків вас уб’ють. Виживання залежить не від кисню, а від того, чи вдається позбутися СО2.
Значить, регулятор мені потрібен. Але генератор кисню може й не працювати увесь час. Мені лиш треба видаляти з повітря СО2 і поповнювати нестачу кисню. в Домі я маю 50 літрів рідкого кисню в 25-літрових балонах. Це 50000 літрів у газоподібному стані, яких вистачить на 85 днів. Недостатньо, щоб довезти мене до порятунку, але до біса багато.
Регулятор може відділяти СО2 і зберігати його в резервуарі, і він може додавати кисень з балонів, коли виникне потреба. Коли кисню стане замало, я зможу стати табором і використати всю енергію на роботу генератора кисню над збереженим СО2. Таким чином, споживання енергії генератором не з’їдатиме мою енергію на дорогу.
Тож я триматиму регулятор увімкненим постійно, а генератор кисню запускатиму лиш в ті дні, які я йому призначатиму.
Тепер берімося до наступної проблеми. Після того, як регулятор відділяє замерзлий СО2, кисень і азот залишаються газами, але їх температура становитиме −75°C. Якби регулятор повертав мені повітря, не нагріваючи його, я за кілька годин перетворився б на льодяник. Щоб такого не сталося, більшу частину енергії регулятор використовує на нагрівання очищеного повітря.
Але я маю кращий спосіб його нагрівати. Такий, який у NASA не розглядали б у найбільш кровожерному настрої.
РТГ!
Так, РТГ. Можливо, ви пам’ятаєте його з моєї захоплюючої мандрівки по «Пасфайндер». Милий шматок настільки радіоактивного плутонію, що виділяє 1500 ват тепла, які збирає, щоб отримати 100 ват електрики. А куди зникають інші 1400 ват? Вони випромінюються у вигляді тепла.
По дорозі до «Пасфайндера», мені навіть довелося відколупати шматок термоізоляції марсохода, щоб відводити тепло з тієї душогубки. Доведеться приліпити той шматок назад, бо тепло знадобиться мені, щоб підігрівати повітря з регулятора.
Я сів і порахував. Регулятор використовує 790 ват, безперервно підігріваючи повітря. 1400 ват від РТГ з головою вистачить для цього завдання, а також для підтримки стерпної температури в марсоході.