Відкривши шлюз причепа настіж, я заніс перший акумулятор. Поки я дотямив, як прибрати його з дороги так, щоб він не заважав заносити другий, довелося чимало пограти в тетріс в реальних умовах. Разом вони займали усю передню половину причепа. Якби я зранку не вичистив його від непотребу, два акумулятори нізащо б не ввійшли всередину.
Акумулятор причепа міститься в його шасі, але головна лінія живлення проходить через кабіну, тож я зміг увімкнути акумулятори з Дому в систему напряму (а в клятому скафандрі це вам не за вухом почухати).
Перевірка систем підтвердила, що я все з’єднав правильно.
Усе це може здатися незначним, але насправді це розкішно, бо значить, що я матиму двадцять дев’ять сонячних панелей і на 36 кіловат-годин акумуляторів для зберігання енергії. Тобто я все-таки зможу долати по 100 кілометрів на день.
Принаймні, чотири дні з п’яти.
Якщо вірити моєму календарикові, то за два дні з Китаю злетить апарат з припасами для «Гермеса» (якщо запуск не відклали). Якщо там не вигорить, екіпаж опиниться по вуха в лайні. Я хвилююся через це більше, ніж через будь-що інше.
Моєму життю смертельна небезпека загрожує вже кілька місяців; я звик до неї. Але зараз я знову нервуюся. Помирати було б кепсько, але набагато гіршою звісткою стала б загибель моїх товаришів. І я нічого не знатиму, поки не дістануся Скіапареллі.
Щасти вам, друзі.
РОЗДІЛ 19
– Привіт, Меліссо… – сказав Роберт. – Сингал доходить? Ти мене бачиш?
– Чітко і ясно, котику, – сказала командир Льюїс. – Передача відео стабільна.
– Сказали, що я маю п’ять хвилин, – сказав Роберт.
– Краще, ніж нічого, – сказала Льюїс. Літаючи у своїй каюті, вона обережно торкнулася перегородки, щоб залишитися в кадрі. – Приємно цього разу бачити тебе не в записі.
– Ага, – посміхнувся Роберт. – Затримка майже не помітна. Хочу сказати, що волів би, аби ти летіла додому.
Льюїс зітхнула.
– Я теж, котику.
– Зрозумій мене правильно, – швидко додав Роберт. – Я розумію, чому ти це робиш. Але, з егоїстичної точки зору, я сумую за своєю дружиною. Гей, ти що, літаєш?
– Що? – сказала Льюїс. – А, так. Корабель зараз не крутиться. Немає штучної гравітації.
– Чому?
– Бо за кілька днів ми стикуємося з «Тайян Шенем». не можна обертатися під час стикувань.
– Ясно, – сказав Роберт. – То як там справи не кораблі? Ніхто не тобі не допікає?
– Ні, – Льюїс похитала головою. – Це хороший екіпаж, мені з ними пощастило.
– Ох, мало не забув! – сказав Роберт. – Я надибав чудове поповнення для нашої колекції.
– Невже? І що ж ти знайшов?
– Першодрук восьмитрекового запису «Кращих хітів» ABBA. не розпакований.
Очі Льюїс розширилися.
– Справді? Диск 1976-го чи, може, якесь перевидання?
– 1976-й на всі боки.
– Ого! Яка знахідка!
– Знаю! Правда ж?
•••
Зупинившись біля телетрапу, літак струснув їх востаннє.
– О боги, – сказав Венкат, розминаючи шию. – Це найдовший переліт в моєму житті.
– Мм, – сказав Тедді і потер очі.
– Принаймні, до Цзюцюаня ми вирушаємо аж завтра, – простогнав Венкат. Чотирнадцяти з половиною годин польоту за один день з мене досить.
– Не надто розслабляйся, – сказав Тедді. – Нам ще проходити митницю, де напевне доведеться заповнювати купу бланків, бо ми посадовці американського уряду… Мине ще кілька годин, перш ніж ми зможемо прилягти.
– Гаааадство.
Забравши ручну поклажу, вони попленталися до виходу з літака разом з рештою стомлених мандрівників.
«Термінал 3» Пекінського міжнародного аеропорту відлунював какофонією, що панує в усіх великих терміналах. Венкат і Тедді попрямували до довгої черги під імміграційною службою, тим часом як громадяни Китаю пішли до пунктів спрощеного контролю.
Венкат став у чергу, а Тедді, що примостився за ним, оглянув термінал у пошуках крамниці. Зараз він радо привітав би кофеїн у будь-якій формі.
– Перепрошую, джентльмени, – пролунав іззаду чийсь голос.
Вони обернулися і побачили молодого китайця в джинсах і тенісній футболці.
– Мене звуть Су Бінь Бао, – сказав він бездоганною англійською. – Я співробітник Китайського національного космічного управляння. Я буду вашим гідом і перекладачем під час вашого перебування в Китайській Народній Республіці.
– Приємно познайомитися, містере Су, – сказав Тедді. – Я Тедді Сандерс, а це доктор Венкат Капур.
– Нам треба поспати, – одразу сказав Венкат. – Будь ласка, відвезіть нас до готелю, щойно ми пройдемо митницю.
– Я можу зробити краще, – посміхнувся Су. – Ви – офіційні гості Китайської Народної Республіки. Вам дозволено не проходити митницю. Я можу відвезти вас до готелю негайно.
– Я люблю вас, – сказав Венкат.
– Ми дякуємо Китайській Народній Республіці, – додав Тедді.
– Я передам, – посміхнувся Су Бінь.
•••
– Гелено, кохана моя, – говорив Фоґель своїй дружині. – Сподіваюся, в тебе все добре?
– Так, – сказала вона. – Все гаразд. Але я сумую за тобою.
– Вибач.
– Що вже зробиш, – знизала плечима вона.
– Як там наші мавпенята?
– Діти здорові. – Вона посміхнулась. – Еліза закохалася в новенького хлопця з її класу, а Віктора взяли воротарем до шкільної команди.
– Чудово! – сказав Фоґель. – Я бачу, що ти в Центрі управління. Невже в NASA не здатні передати сигнал у Бремен?
– Вони могли б, – сказала вона. – Але їм було легше привезти мене до Г’юстона. Безкоштовна відпустка у Сполучених Штатах. Хіба можна відмовлятися?
– Дуже вправно. А як там моя матір?
– Настільки добре, наскільки можна, – сказала Гелена. – Бувають хороші дні, бувають погані. Вона мене не впізнала минулого разу, як я її навідувала,. Може, це й на краще. Їй не доводиться так хвилюватися за тебе, як мені.
– Їй не стало гірше? – спитав він.
– Ні, вона десь у тому ж стані, в якому була, коли ти відлітав. Лікарі певні, що ти застанеш її, коли повернешся.
– Добре, – сказав він. – Я переживав, що то міг бути останній раз, коли я її бачив.
– Алексе, – мовила Гелена. – Ти там у безпеці?
– Наскільки це можливо, – сказав він. – Корабель в бездоганному стані, а коли ми підберемо «Тайян Шень», то отримаємо всі припаси, що знадобляться нам до кінця подорожі.
– Будь обережним.
– Буду, кохана моя, – пообіцяв Фоґель.
•••
– Ласкаво просимо до Цзюцюаня, – сказав Ґо Мін. – Сподіваюся, ви долетіли без пригод?
Су Бінь перекладав слова Ґо Міна, поки Тедді займав друге за зручністю місце в кімнаті для спостереження. За склом він бачив Центр управління польотами Цзюцюаня. Він неймовірно нагадував такий же центр у Г’юстоні, тільки Тедді не розумів китайського тексту на великих екранах.
– Так, дуже дякую, – сказав Тедді. – Гостинність вашого народу просто неперевершена. Приватний літак, яким ми прилетіли сюди, лиш вигідно підкреслив це.
– Моїм людям дуже сподобалося працювати з вашою передовою командою, – сказав Ґо Мін. – Минулий місяць був дуже цікавим. Встановлення американського апарата на китайський носій – здається, таке відбувається вперше.
– Це ще раз доводить, – сказав Тедді, – що любов до науки однаково притаманна усім культурам.
Ґо Мін кивнув.
– Мої люди особливо відзначали ставлення до роботи вашого співробітника, Мітча Гендерсона. Він повністю їй відданий.
– Він просто скалка в дупі, – сказав Тедді.
Су Бінь помовчав, але врешті таки переклав.
Ґо Мін засміявся.
– Вам можна так казати, – сказав він. – Але не мені.
•••
– То поясни ще раз, – казала Емі, Бекова сестра. – Чому ти мусиш виходити в космос?