Сьогоднішнім завданням була спальня.
Зібрати спальню виявилося набагато легше, ніж заклеїти Дім. Просто тому, що не треба було залазити в скафандр. Я все зробив у Домі. Та й чому ні? Матеріал покриття можна скласти і винести через шлюз.
Спершу, я трохи порізав до того цілий надувний намет. Я мусив зберегти ту його частину, що приєднується до марсохода. Решту покриття треба було прибрати. Навіщо зрізати більшу частину покриття, щоб замінити її більшим шматком? Шви.
NASA вміє створювати надійні речі. А от я – ні. Небезпека задуманої мною конструкції намету криється не в покритті, а у швах. А загальна довжина швів буде меншою, якщо не намагатися приторочити нове покриття до старого.
Зрізавши більшу частину намету, я склеїв разом дві підлоги. Тоді я приліпив нове покриття на місце.
Як же воно легко без скафандра! Так легко!
Тоді настав час його випробувати. Знову ж таки, я зробив це в Домі. Я поклав скафандр до намету і закрив двері маленького шлюзу. Тоді я увімкнув скафандр, знявши перед тим з нього шолом. Я зажадав, щоб він підняв тиск до 1,2 атмосфери.
На це знадобилося трохи часу, а ще мені довелося вимкнути кілька сигналів тривоги в скафандрі («Знаєш, мені здається, що шолом не на місці!»). Резервуар з N2 майже спорожнів, але потрібний тиск нарешті встановився.
Тоді я сів і трохи почекав. Я дихав, а скафандр регулював склад повітря. Все йшло добре. Я уважно слідкував за показниками, щоб побачити, чи не доводиться скафандру компенсувати «втрачене» повітря. За годину помітних змін не сталося, тож я оголосив експеримент успішним.
Я згорнув намет (по правді, скоріше зіжмакав) і поніс його до марсохода.
Знаєте, цими днями я багато часу проводжу в скафандрі. Закладаюся, що і тут я побив якийсь рекорд. Скільки ПКД зазвичай здійснює астронавт на Марсі, сорок? Я вже виходив кілька сотень разів.
Щойно я приніс спальню до марсохода, я прикріпив її до шлюзу зсередини. Тоді я потяг за мотузку, щоб вона розгорнулася. Я не зняв скафандр, бо не дурний.
Спальня надулася й наповнилася за три секунди. Відкриті двері шлюзу вели прямо до неї. Здавалось, що вона тримає тиск.
Як і раніше, я дав їй постояти так годину. І як і раніше, усе спрацювало чудово. на відміну від повторного склеювання Дому, тут я впорався з першої спроби. Здебільшого тому, що не мусив робити це в бісовому скафандрі.
Спочатку я збирався залишити спальню на ніч і перевірити усе вранці. Але наштовхнувся на таку проблему: в такому разі я не міг вийти. Марсохід має один шлюз, а до нього я вже причепив спальню. Я ніяк не міг вибратися звідти, не від’єднавши спальню, але й ніяк не міг причепити її до шлюзу і надути ззовні.
Трохи лячно. Перше нічне випробування спальні відбудеться зі мною всередині. Але то вже буде пізніше. на сьогодні я впорався.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 390
Я мушу подивитися правді в очі фактам. Я завершив підготовку марсохода. Втім, я відчуваю якусь недоконаність. Але він готовий:
Їжа: 1692 картоплини. Пігулки з вітамінами.
Вода: 620 літри.
Прихисток: марсохід, причеп, спальня.
Повітря: загальний запас для марсохода й причепа: 14 літрів рідкого O2, 14 літрів рідкого N2.
Життєзабезпечення: генератор кисню і регулятор атмосфери. 418 годин одноразових фільтрів CO2 на аварійні випадки.
Живлення: можливість накопичення 36 кіловат-годин енергії. Місце для перевезення 29 сонячних панелей.
Обігрів: 1400-ватний РТГ. Саморобний тепловий резервуар для нагрівання повітря від регулятора. Електричний обігрів марсохода в резерві.
Диско: пожиттєвий запас.
На сол 449 я поїду звідси. Це лишає мені п’ятдесят дев’ять солів на перевірки й полагодження усього, що не працює нормально. Тоді слід вирішити, що поїде зі мною, а що залишиться тут. І прокласти маршрут до Скіапареллі за допомогою зернистої супутникової мапи. І сушити собі голову, намагаючись згадати, що ж я такого важливого забув.
З часів сола 6 я тільки й мріяв, що забратися звідси, але тепер така перспектива мене пудить. Треба збадьоритися. Я маю спитати себе: «Що зробив би астронавт «Аполлона»?
Бахнув би три віскі з лимонним соком, під’їхав би на своєму «Корветі» до стартового майданчика, а тоді полетів би на Місяць у модулі, меншому за мій марсохід. Ох і хвацькі ж то були хлопці.
РОЗДІЛ 21
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 431
Я розмірковую над тим, як би краще усе поскладати. Це важче, ніж здається.
Я маю дві герметичні кабіни: в марсоході й у причепі. Вони з’єднані трубками, але при цьому мають трохи розуму. Якщо тиск в одному з них упаде, інший миттєво перекриє зв’язок.
У цьому є своя похмура логіка: якщо марсохід продірявиться, то я помру. Тут немає про що говорити. Але якщо продірявиться причеп, то я не постраждаю. Значить, усе важливе треба скласти в марсоході.
Усе, що їхатиме в причепі, повинно зносити майже-вакуум і дуже низьку температуру. не те, щоб я з нетерпінням цього чекав, але, знаєте, «плануй на гірше».
Сакви, які я зробив для подорожі до «Пасфайндера» згодяться для зберігання картоплі. Я не можу тримати їх у марсоході чи причепі, бо в теплому герметичному середовищі вони погниють. Я візьму трохи всередину, щоб далеко по них не ходити, але решта лежатиме у велетенському холодильнику, яким є ця планета. Причеп я заставлю доволі щільно. Там стоятимуть два великих акумулятори Дому, регулятор атмосфери, генератор кисню і мій саморобний тепловий резервуар. Було б зручніше мати його в марсоході, але він мусить знаходитись неподалік місця входу охолодженого повітря з регулятора.
В марсоході вільного місця теж лишиться небагато. Поки я правитиму, то триматиму спальню складеною біля шлюзу, готовою до аварійної евакуації. Також зі мною будуть два робочі скафандри і все, що може знадобитися для екстреного ремонту: набори інструментів, запасні частини, мій майже вичерпаний запас клейкої гуми, комп’ютер з іншого марсохода (про всяк випадок!) і всі 620 славних літрів води, якими я багатий.
І пластикова коробка замість туалету. з дуже щільною кришкою.
•••
– Як там Вотні? – спитав Венкат.
Сполохана Мінді відвела очі від комп’ютера.
– Докторе Капур?
– Я чув, його вдалося зняти під час ПКД?
– А, так, – сказала Мінді і заклацала клавішами. – Я помітила, що зміни стаються близько 9 години за місцевим часом. Люди зазвичай дотримуються одного режиму, тож я подумала, що він починає працювати саме тоді. Я трохи змінила орбіти, щоб зробити сімнадцять знімків між 9:00 і 9:10. на одному з них його видно.
– Добре придумала. Можна побачити знімок?
– Звісно, – вона вивела зображення на екран.
Венкат вдивлявся в розмиті контури.
– Видніше не стане?
– Ну, це знімок з орбіти, – сказала Мінді. – в АНБ обробили відео найдосконалішими програмами, які в них є.
– Стривай-но, – затнувся Венкат. – АНБ?
– Так, вони подзвонили й запропонували допомогу. Ті самі програми, якими вони обробляють зображення з супутників-шпигунів.
Венкат знизав плечима.
– Просто дивовижно, як легко падають бюрократичні перепони, коли всі вболівають за те, щоб людина вижила. – Він вказав на екран. – Що це Вотні робить?
– Гадаю, вантажить щось у марсохід.
– Коли він востаннє працював над причепом? – спитав Венкат.
– Вже давненько. Чому він не пише свої повідомлення частіше?
Венкат знизав плечима.
– Заклопотався. Він працює протягом світлих годин, а на те, щоб викласти з каменів букви потрібні час і сили.
– Тож… – сказала Мінді. – Чому ви прийшли особисто? Я могла переслати зображення поштою.
– По правді, я прийшов поговорити з тобою, – сказав він. – Твої обов’язки відтепер зміняться. Замість керування супутниками на орбіті Марса твоїм єдиним обов’язком тепер буде слідкувати за Марком Вотні.