Хіба що тебе залишили на Марсі, усі думають, що ти помер, ти відчайдушно борешся проти часу і стихій, щоб вижити. Але, знаєте, крім такого крайнього випадку, причин дійсно немає.
Тож урешті я вирішив прийняти ризик. Я втрачатиму повітря кожного разу, як ходитиму до намету й назад. Добрі новини в тому, що кожен намет має зовнішній повітряний хлипак. Пам’ятайте, що надувні намети – це укриття на непередбачуваний випадок. Тим, хто всередині, може бути потрібне повітря, яке можна подавати з під’єднаного через хлипак марсохода. Одна трубка забезпечує в наметі такі ж умови, як і в марсоході.
Дім і марсоходи мають стандартні хлипаки й трубки, тож я зміг під’єднати намети прямо до Дому. Він автоматично покриє втрату повітря від моїх входів і виходів (кажуть, що десь у документах NASA вони називаються «вибуття» і «входження»).
У NASA в носі не колупалися, коли розробляли ці аварійні намети. Тієї миті, як я натиснув кнопку тривоги, по вухах ударило, і намет зі звуком «вщуухх» вистрілив назовні, прикріплений до шлюзу марсохода. Минуло десь дві секунди.
Я закрив шлюз із боку марсохода і отримав затишний, ізольований намет. Під’єднати трубку виявилося легко (хоч раз я використав обладнання за призначенням). Тоді, за кілька заходів через шлюз (втрата повітря автоматично компенсувалась із Дому), я заніс ґрунт.
Я повторив цю послідовність із другим наметом. Усе пройшло дуже просто.
Ех… вода.
У старшій школі я багато грав у «Підземелля і дракони». (Вас, певно, дивує, що ботанік, він же інженер-механік, і в школі теж був ботаном, але так воно вже склалося). у тих іграх я був цілителем. Одним з його магічних заклять було «Створити воду». Я завжди вважав його дурним і ніколи ним не користався. Людоньки, що б я зараз не віддав за вміння робити це насправді.
Але це завдання на завтра.
А сьогодні я повертаюсь до «Компанії з трьох». Учора зупинився посеред серії, де містер Роупер побачив щось і не так усе зрозумів.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 30
Я маю до ідіотизму небезпечний план, як дістати потрібну мені воду. І коли я кажу «небезпечний», то він такий і є. Але вибирати нема з чого. Ідеї скінчились, а за кілька днів треба подвоювати землю. Коли я зроблю це востаннє, то покрию вже увесь ґрунт, який заніс. Якщо його перед тим не полити, бактерії просто вимруть.
Тут на Марсі води небагато. Є лід на полюсах, але вони надто далеко. Якщо мені потрібна вода, я повинен зробити її з того, що маю тут. на щастя, я знаю рецепт: Взяти водню. Додати кисню. Підпалити.
Підемо по порядку. Почну з кисню.
Я маю доволі багато запасів кисню, але недостатньо, щоб приготувати 250 літрів води. Два резервуари високого тиску – оце і весь мій запас (і ще, звісно, повітря в Домі). Кожен містить 25 літрів рідкого кисню. Дім використовуватиме його лише в разі нагальної потреби; він має генератор кисню, щоб підтримувати потрібну атмосферу. Резервуари з киснем потрібні, щоб заправляти скафандри й марсоходи.
Хай там як, резервного кисню вистачить, щоб зробити 100 літрів води (50 літрів O2 дає 100 літрів молекул, кожна з яких має одне О). Це позбавило б мене ПКД і аварійного запасу. І дало б лиш половину потрібної кількості води. Виключається.
Але кисень на Марсі знайти легше, ніж здається. Атмосфера на 95 відсотків складається з CO2. А в мене якраз є машинерія, чиє єдине призначення – вивільнення кисню з CO2. Хай живе генератор кисню!
Одна проблема: атмосфера дуже розріджена – тиск менше одного відсотка земного. Тож збирати повітря важко. Загнати його знадвору всередину майже неможливо. Дім створений так, щоб усіма силами цього уникати. Крихітний об’єм марсіянського повітря, що потрапляє всередину при використанні шлюзу просто смішний.
І тут вступає паливний агрегат АПМ.
Мої товариші забрали АПМ кілька тижнів тому. Але його нижній ступінь залишився тут. у NASA не звикли виводити на орбіту зайву масу. Посадковий механізм, вхідний пандус і паливний агрегат так і стоять на поверхні. Пам’ятаєте, як АПМ сам виробляв собі паливо з марсіянської атмосфери? Першим етапом того процесу був збір і зберігання CO2 в резервуарі високого тиску. Щойно я підведу до агрегата живлення від Дому, він даватиме мені півлітра рідкого CO2 на годину, поки я не скажу «досить». За десять солів я матиму 125 літрів CO2, з якого вийде 125 літрів O2 після того, як їх переробить генератор кисню.
Вистачить на 250 літрів води. Отже, план на кисень готовий.
З воднем буде не так легко.
Я подумав, чи не випатрати водневі паливні елементи, але вони потрібні мені для живлення вночі. Без цього в Домі стане надто холодно. Сам я можу замотатися в ковдри, але врожай загине. Та і в кожному такому елементі насправді не так багато H2. Нерозумно жертвувати так багато, щоб отримати дрібку користі. Енергія – мій єдиний необмежений ресурс. не хочеться це втрачати.
Тож доведеться піти іншим шляхом.
Я часто згадую АПМ. Але зараз я думаю про АСМ.
Упродовж найжахливіших двадцяти трьох хвилин мого життя я і мої четверо товаришів намагалися не накласти в штани, поки Мартінез заводив АСМ на посадку. Нас наче в сушарку вкинули.
Спочатку ми знизились від «Гермеса» і скинули орбітальну швидкість, щоб можна було нормально падати. Усе йшло спокійно, поки ми не увійшли в атмосферу. Якщо бовтанка в реактивному літаку на швидкості 720 км/год здається вам сильною, спробуйте уявити, на що вона схожа за 28,000 км/год.
Кілька в’язок парашутів послідовно розкрилися, щоб сповільнити наш спуск, а тоді Мартінез вручну повів нас на посадку, використовуючи маневрові двигуни, щоб скинути швидкість і корегувати курс. Він відпрацьовував це роками і впорався просто відмінно. Він перевершив усі можливі сподівання, посадивши нас всього за дев’ять метрів від запланованого місця. Хлопець упорався, як бог посадок.
Дякую, Мартінезе! Можливо, ти врятував мені життя!
Не бездоганною посадкою, а паливом, яке залишилося. Сотні літрів невикористаного гідразину. Кожне молекула гідразину містить чотири атоми гідрогену. Тож кожен літр гідразину містить гідрогену на два літри води.
Я вийшов на ПКД, щоб перевірити. АСМ і досі мав 292 літри соку в баках. Вистачить майже на 600 літрів води! на хтозна-скільки більше, ніж потрібно!
Одна лиш тут заковика: вивільнення водню з гідразину – це, гм, принцип роботи ракетного палива. Стає дуже, дуже спекотно. І небезпечно. Якщо робити це в кисневому середовищі, то вільний гарячий водень вибухне. в кінці утвориться H2O, але я вже буду надто мертвий, щоб цим втішатися.
Загалом, гідразин – речовина проста. Німці використовували його для ракет прискорення на своїх винищувачах (і, час від часу, підривалися на ньому).
Змішуємо гідразин з каталізатором (котрий я дістану з двигуна АСМ) – і він розкладеться на азот і водень. не втомлюватиму вас хімією, але в результаті реакції п’ять молекул гідразину перетворюються на п’ять молекул невинного N2 і десять молекул мого любого H2. на проміжній стадії цієї реакції утвориться аміак. Хімія, дурепа недбала, гарантує, що певна кількість аміаку не прореагує з гідразином, а так і залишиться аміаком. Вам подобається його запах? А він скоро стане значною складовою мого щодень бридкішого існування.
Хімія на моєму боці. Питання тепер у тому, як примусити цю реакцію протікати повільно і як зібрати водень. Відповідь: я не знаю.
Певно, я щось придумаю. Або помру.
Хай там як, є речі набагато важливіші: заміна Кріссі на Сінді просто нестерпна. Можливо, «Компанія з трьох» після такого провалу вже не зможе бути такою, як раніше. Час покаже.
РОЗДІЛ 4