– То ми тут геть безпорадні?
– Так, – сказав Венкат. – Паскудно, га?
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 549
Я збрехав би, якби сказав, що не готовий напудити в штанці будь-якої миті. За чотири години мене викине на орбіту епічним вибухом. Я таке вже кілька разів робив, але на такій понівеченій тарадайці – ніколи.
Просто зараз я сиджу в АПМ. на мені скафандр, бо в передній частині корабля, де колись було вікно й частина корпуса, тепер чимала діромаха. Я «чекаю інструктаж перед запуском». Хоча насправді я чекаю самого запуску. Сам я участі в ньому не беру. Просто сидітиму в кріслі для перевантажень і сподіватимусь на краще.
Учора ввечері я з’їв останній раціон. Він став моєю першою людською їжею за кілька тижнів. Тут ще залишається сорок одна картоплина. От як близько до мене підкрався голод.
Дорогою я дбайливо збирав зразки, але взяти їх додому не можу. Тому я залишив їх у контейнері за кількасот метрів звідси. Може колись за ними пришлють якийсь апарат, то чом би не скласти все так, щоб їх легко було підібрати?
Оце й усе. Мені більше нема чого робити. Немає навіть процедури на випадок відміни місії. Та й кому вона потрібна? Запуск відкладати не можна. «Гермес» не може зупинитися і почекати. Що б не сталося, запустять мене за розкладом.
Існує дуже реальна імовірність того, що я сьогодні помру. не можу сказати, що мене це тішить.
Якщо АПМ вибухне, то все буде не так погано. Я й не встигну зрозуміти, що сталося. А от якщо мене не зможуть перехопити, то я просто кружлятиму в космосі, поки повітря не вийде. на такий випадок я маю аварійний план. Я зменшу вміст кисню в суміші до нуля і дихатиму чистим азотом, поки не задихнусь. Буде не боляче. Легені не здатні відчувати відсутність кисню. Я просто відчую втому, засну і не прокинусь.
Я й досі не можу повірити, що все закінчується. Що я справді лечу звідси. Ця холодна пустеля була моєю домівкою півтора року. Я зміг вижити, принаймні, протягом якогось часу, призвичаївся до місцевих умов. Моя моторошна битва за виживання якось перетворилася на буденність. Прокинувся вранці, поснідав, попрацював на городі, полагодив поламане, пообідав, перевірив електронну пошту, подивився телевізор, повечеряв, ліг спати. Це життя сучасного фермера.
Тоді я перетворився на водія вантажівки, що прямує через півконтинету. Нарешті, я став монтажником і переробив корабель так, як раніше нікому й на думку не спадало. Я робив усього потроху, бо більше це робити було нікому.
Тепер усе позаду. Тут більше немає для мене роботи, я вже не боротимуся зі стихіями. Я з’їв свою останню марсіянську картоплину. Я востаннє переночував у марсоході. Я залишив останні сліди на червоному піску. Сьогодні я покину Марс, так чи інакше.
Настав уже час, хай йому грець.
РОЗДІЛ 26
Люди зібралися.
Вони зібралися по всій Землі.
На Трафальгарській площі, на площі Тяньаньмень і на Таймс-сквер дивилися на величезні екрани. в кабінетах скупчувалися перед моніторами комп’ютерів. у барах мовчки дивилися на телевізор в кутку. Вдома сиділи на диванах, затамувавши подих і прикипівши очима до подій, що розгорталися на екранах.
В Чикаго середнього віку пара спостерігала, узявшись за руки. Чоловік лагідно притримував жінку, що гойдалася вперед і назад від чистого страху. Представник NASA не збирався їх турбувати, але був готовий відповісти на будь-які питання, які вони могли поставити.
– Тиск у баку в зеленому секторі, – пролунав голос Йогансен з мільярда телевізорів. – Ідеальне положення двигунів. Передача і прийом по радіо відмінні. Готові до передпольотної перевірки, командире.
– Прийнято. – Це голос Льюїс. – Зв’язок.
– Є, – відгукнулася Йогансен.
– Наведення.
– Є, – знову сказала Йогансен.
– Дистанційне керування.
– Є, – сказав Мартінез.
– Пілот.
– Є, – сказав Вотні з АПМ.
По всьому світу натовпами пробігли схвальні вигуки.
•••
Мітч сидів на своєму місці в Центрі управління. Диспетчери стежили за всім і були готові допомогти чим могли, але затримка в передачі між «Гермесом» і Землею дозволяла їм тільки безпорадно спостерігати.
– Телеметрія, – почувся в навушниках голос Льюїс.
– Є, – відповіла Йогансен.
– Рятувальник, – продовжувала командир.
– Є, – сказав Бек зі шлюзу.
– Дублер рятувальника.
– Є, – сказав Фоґель, що стояв поруч з Беком.
– Центр, це «Гермес», – передала Льюїс. – Ми готові до запуску і діятимемо за розкладом. Час до запуску чотири хвилини десять секунд… зараз.
– Ви почули, Відлік? – спитав Мітч.
– Підтверджую, Центр, – відповів той. – Ми синхронізували годинники з їхнім.
– Хоч воно нам нічим і не поможе, – пробурмотів Мітч, – але ми принаймні знатимемо, що там має відбуватися.
•••
– Десь за чотири хвилини, Марку, – сказала Льюїс у свій мікрофон. – Як ти там унизу почуваєшся?
– Не можу дочекатися, коли піднімуся нагору, – відповів Вотні.
– Зараз ми це і зробимо, – сказала Льюїс. – не забувай, що тебе притисне чимале перевантаження. Нічого страшного, якщо ти знепритомнієш. Ти в Мартінезових руках.
– Перекажіть тому дурку, щоб не крутив ніяких бочок.
– Прийнято, АПМ, – сказала Льюїс.
– Чотири хвилини, – сказав Мартінез, хрускаючи пальцями. – Готова політати, Бет?
– Аякже, – сказала Йогансен. – Дивно буде просидіти весь запуск у невагомості.
– Я й не подумав, – сказав Мартінез, – але це точно. Мене не розмаже по сидінню. Казна-що.
•••
Бек плавав у шлюзі, прив’язаний до закріпленої на стіні котушки. Фоґель стояв поруч з ним із закріпленими на підлозі черевиками. Обидва виглядали крізь відкриті двері на червону планету внизу.
– Не думав я, що ми повернемося сюди, – сказав Бек.
– Так, – сказав Фоґель. – Ми перші.
– У чому?
– Перші, хто двічі злітав на Марс.
– О, справді. Навіть Вотні не може такого сказати про себе.
– Не може.
Хвилинку вони мовчки дивилися на Марс.
– Фоґелю, – сказав Бек.
– Ja.
– Якщо я не зможу дотягтися до Марка, я хочу, щоб ти відчепив линву.
– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – командир заборонила це.
– Знаю, що заборонила, але якщо мені не вистачатиме кілька метрів. Я хочу, щоб ти відчепив мене. Я маю маневровий рюкзак, тож зможу повернутися і без прив’язі.
– Я цього не робитиму, докторе Бек.
– Це моє життя в небезпеці, і я кажу, що все гаразд.
– Ти не командир.
Бек сердито зиркнув на Фоґеля, але через те, що дзеркальні щитки їхніх шоломів уже були опущені, ефект пропав марно.
– Гаразд, – сказав Бек. – Але закладаюся, що ти передумаєш, коли припече.
Фоґель не відповів.
•••
– Десять секунд, – сказала Йогансен. – Дев’ять… вісім…
– Запуск головних двигунів, – сказав Мартінез.
– Сім… шість… п’ять… Затискачі розімкнулись…
– П’ять секунд, Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Тримайся.
– Побачимося за кілька хвилин, командире, – передав у відповідь Вотні.
– Чотири… три… дві…
•••
Вотні лежав у кріслі для перевантажень, слухаючи, як гуркотів АПМ в очікуванні відриву.
– Гм, – сказав він у порожнечу. – Цікаво, скільки ще…
АПМ рвонув з неймовірною силою. Він прискорювався швидше за будь-який інший апарат з людиною на борту за всю історію космічних подорожей. Вотні так притисло до крісла, що він не міг навіть крехнути.
Передбачивши це, він підклав складену футболку в шолом позаду голови. Його потилиця швидко вгрузала в цю саморобну подушку, і в очах у нього все почало пливти. Він не міг ані дихнути, ані поворухнутися.