В середині поля його зору латка покриття Дому несамовито хляпала, а корабель тим часом експоненціально набирав швидкість. Маркові стало важко зосередитися, але щось глибоко всередині підказувало йому, що те хляпання було недобрим знаком.
•••
– Швидкість сімсот сорок один метр на секунду, – оголосила Йогансен. – Висота тисяча триста п’ятдесят метрів.
– Прийнято, – сказав Мартінез.
– Це низько, – сказала Льюїс. – Надто низько.
– Знаю, – сказав Мартінез. – Воно впирається, не слухається мене. Що за чорти його вхопили?
– Швидкість вісімсот п’ятдесят, висота тисяча вісімсот сорок три, – сказала Йогансен.
– Тяги недостатньо! – сказав Мартінез.
– Тяга двигунів сто відсотків, – сказала Йогансен.
– Кажу тобі, воно впирається, – наполягав Мартінез.
– Вотні, – сказала Льюїс у мікрофон. – Вотні, ти чуєш мене? Можеш доповісти про ситуацію?
•••
Вотні чув далекий голос Льюїс. Вона мовби гукала його з іншого боку довгого тунелю. Він мимохіть спитав себе, що їй треба. Його увагу ледь привертало тріпотіння прямо перед ним. у ній тим часом з’явився розрив, що почав швидко розширюватися.
Але тоді він захопився болтом на одній з перегородок. Він був п’ятикутний. Марк подумав, чому в NASA вирішили, що п’ятикутні болти згодяться краще, ніж шестикутні. Для них же знадобився б особливий ключ, якби треба було їх затягти чи ослабити.
Покриття рвалося далі, подерта матерія шалено хляпала. Крізь діру в ній Марк бачив червоне небо, що тяглося у нескінченність.
– Як гарно, – подумав він.
Що вище злітав АПМ, то сильніше розріджувалася атмосфера. Скоро матерія перестала хляпати й просто витяглася у бік Марка. Небо з червоного зробилося чорним.
– І це гарно, – подумав Марк.
Перед тим, як знепритомніти, він подумав, де б його можна знайти такі чудові п’ятикутні болти.
•••
– Зараз вже слухається краще, – сказав Мартінез.
– Прискорення знову нормальне, – сказала Йогансен. – То, мабуть, був лобовий опір. АПМ вже покинув атмосферу.
– Я наче на корові намагався летіти, – бурчав Мартінез, а його руки пурхали над панеллю.
– Він долетить? – спитала Льюїс.
– На орбіту вийде, – відповіла Йогансен, – але наш курс перехоплення може не виправдатись.
– Спочатку виведіть його нагору, – сказала Льюїс. – Тоді вже хвилюватимемося про курс.
– Прийнято. Вимкнення головного двигуна за п’ятнадцять секунд.
– Зараз летить геть гладенько, – сказав Мартінез. – Анітрохи не опирається.
– Він набагато нижче потрібної висоти, – сказала Йогансен. – Швидкість нормальна.
– Наскільки нижче? – спитала Льюїс.
– Не можу сказати напевне, – сказала Йогансен. – Я маю лиш дані з акселерометра. Щоб визначити його фактичну орбіту, треба через рівні інтервали відправити кілька запитів з локатора.
– Передаю керування автомату, – сказав Мартінез.
– Вимкнення головного двигуна за чотири… – сказала Йогансен. – Три… дві… одну… вимкнено.
– Підтверджую вимкнення двигунів, – сказав Мартінез.
– Вотні, ти там? – сказала Льюїс. – Вотні? Вотні, як чуєш?
– Певно, він знепритомнів, командире, – сказав Бек по радіо. – Під час злету його притисли 12g. Даймо йому кілька хвилин.
– Прийнято, – сказала Льюїс. – Йогансен, що там з його орбітою?
– Локатор вловив зворотні сигнали. Розраховую швидкість і місце перехоплення…
Мартінез і Льюїс не зводили з Йогансен очей, поки та запускала програму обчислення. Зазвичай, орбіти розраховував Фоґель, але він мав інші справи. Йогансен була його дублером в орбітальній динаміці.
– Швидкість перехоплення складе одинадцять метрів на секунду… – почала вона.
– Я з таким упораюся, – передав по радіо Бек.
– Відстань в момент перехоплення складе… – Йогансен замовкла, бо в неї перехопило подих. Вона продовжила тремтячим голосом: – Між нами буде шістдесят вісім кілометрів. – Вона закрила обличчя руками.
– Вона сказала шістдесят вісім? – перепитав Бек. – Кілометрів?!
– Чорти б його, – прошепотів Мартінез.
– Не розкисайте, – сказала Льюїс. – Працюймо. Мартінезе, ти зможеш вичавити ще щось із АПМ?
– Ніяк ні, командире, – відповів Мартінез. – Систему маневрування на орбіті викинули, щоб зменшити злітну вагу.
– Значить, ми мусимо летіти до нього. Йогансен, скільки залишилося до перехоплення?
– Тридцять дев’ять хвилин дванадцять секунд, – сказала Йогансен, стримуючи тремтіння в голосі.
– Фоґелю, – продовжувала Льюїс, – Скільки ми зможемо надолужити за тридцять дев’ять хвилин на іонних двигунах?
– Десь п’ять кілометрів, – передав він.
– Цього мало, – сказала Льюїс. – Мартінезе, а що як ми направимо свої маневрові двигуни в одному напрямку?
– Залежить від того, скільки палива ми захочемо залишити на корекції нашого положення дорогою додому.
– Скільки тобі потрібно?
– Мені вистачить двадцяти відсотків того, що ми маємо зараз.
– Гаразд, а якщо ми пустимо решту вісімдесят на…
– Перевіряю, – сказав Мартінез, вводячи цифри з клавіатури. – Ми б отримали додаткові тридцять один метр на секунду.
– Йогансен, – сказала Льюїс. – Рахуй.
– За тридцять дев’ять хвилин ми б перенесли наше положення… – Йогансен швидко клацала клавішами, – на сімдесят два кілометри!
– Оце вже діло, – сказала Льюїс. – Скільки палива…
– Якщо використати сімдесят п’ять з половиною відсотків залишку для корекції, – сказала Йогансен, – то ми вийдемо якраз у точку перехоплення.
– Так і робимо, – сказала Льюїс.
– Так, командире, – сказав Мартінез.
– Стривайте, – сказала Йогансен. – Ми вийдемо прямо в ту точку, але швидкість перехоплення складе сорок два метри на секунду.
– Значить, ми маємо тридцять дев’ять хвилин, щоб придумати, як сповільнитися, – сказала Льюїс. – Мартінезе, дай газу.
– Є, – сказав Мартінез.
•••
– Ого, – сказала Венкатові Енні. – Дуже швидко сталася купа лайна. Поясни.
Венкат силкувався розчути, що говорили на аудіо каналі, за бурмотінням у кімнаті для почесних гостей. Крізь скло він бачив, як Мітч у розпачі підніс руки вгору.
– АПМ дуже відхилився при злеті, – сказав Венкат, дивлячись на екрани повз Мітча. – Відстань в момент перехоплення була б дуже великою. Тому вони збираються використати маневрові двигуни, щоб надолужити різницю.
– А для чого зазвичай потрібні маневрові двигуни?
– Для того, щоб обертати корабель. на «Гермесі» немає двигунів миттєвої реакції. Лише повільні іонні двигуни рівномірного прискорення.
– То… проблему вирішено? – з надією спитала Енні.
– Ні, – сказав Венкат. – Вони дістануться до нього, але на той час рухатимуться з відносною швидкістю в сорок два метри на секунду.
– Це швидко? – спитала Енні.
– Це десь сто п’ятдесят кілометрів на годину, – сказав Венкат. – Бек не має жодного шансу витягти Вотні на такій швидкості.
– А не можна використати маневрові двигуни, щоб загальмувати?
– Швидкість їм потрібна, щоб надолужити час. Вони використають усе паливо, яке зможуть, щоб розігнатися. Але щоб загальмувати, палива їм вже не вистачить. – Венкат насупився.
– То що ж вони можуть зробити?
– Не знаю, – сказав він. – А коли б і знав, то все одно не встиг би порадити вчасно.
– От бісова кров, – сказала Енні.
– Справді, – погодився Венкат.
•••
– Вотні, – сказала Льюїс. – Як мене чутно? Вотні? – повторювала вона.
– Командире, – передав Бек. – на ньому ж скафандр, правильно?
– Так.
– А в ньому є біонагляд, – сказав Бек. – І він передає сигнал. Слабенький, звичайно, бо розрахований на роботу за кількасот метрів від Дому. Але що як його можна вловити?