Фоґеля і Бека притисло до стіни шлюзу №2. Льюїс, Мартінез і Йогансен трималися в своїх кріслах. Перевантаження не було сильним. По правді, воно було меншим за силу тяжіння на поверхні Землі, але уривчастим і нерівномірним.
За чотири секунди поштовхи стихли, і на кораблі знову запанувала невагомість.
– Реакторний відсік тримає тиск, – доповів Мартінез.
– Місток теж, – сказала Йогансен. – Як бачите.
– Пошкодження? – спитав Мартінез.
– Поки що невідомо, – сказала Йогансен. – Камера 4 направлена вперед. З неї не видно жодних пошкоджень корпуса навколо ВШ.
– Потім про це подумаємо, – сказала Льюїс. – Яка відносна швидкість і відстань до АПМ?
Йогансен швидко застукала клавішами.
– Ми наблизимося на тридцять два метри, швидкість дванадцять метрів на секунду. Ми отримали навіть більшу тягу, ніж сподівалися.
– Вотні, – сказала Льюїс. – План спрацював. Бек іде по тебе.
– Гооол! – відгукнувся Вотні.
– Беку, – сказала Льюїс. – Твій вихід. Дванадцять метрів на секунду.
– Непогано, – відповів Бек.
•••
– Я вистрибну назовні, – сказав Бек. – Це має дати мені ще два чи три метри на секунду.
– Зрозумів, – сказав Фоґель, притримуючи Бекову линву. – Щасти вам, докторе Бек.
Упершись ногами в стіну, Бек зігнувся і вистрибнув зі шлюзу.
Вилетівши у відкритий простір, він встановив напрямок. Швидкий погляд направо повідомив йому те, що він не міг побачити зі шлюзу.
– Візуальний контакт! – сказав Бек. – Бачу АПМ!
АПМ майже нічим не нагадував той космічний корабель, який пам’ятав Бек. Колись гладенькі обриси стали недоладним скупченням відсутніх частин обшивки й порожніх кріплень, на яких раніше трималося різне некритичне обладнання.
– Господи, Марку, що ти наробив зі своїм кораблем?
– Ти ще мій марсохід не бачив, – відповів Вотні.
Бек полетів курсом перехоплення. Він безліч разів робив це під час тренувань. Умовою його практичних завдань був той випадок, якби йому довелося рятувати товариша, в котрого порвалася линва, але принцип лишався тим самим.
– Йогансен, – сказав він. – Ти бачиш мене на локаторі?
– Підтверджую, – відповіла вона.
– Повідомляй мою відносну швидкість кожні дві секунди чи скільки.
– Прийнято. П’ять і дві десятих метри на секунду.
– Гей, Беку, – сказав Вотні. – у фасаді чимала діромаха. Я вилізу до неї й чекатиму, щоб вхопитися за тебе.
– Заперечую, – втрутилася Льюїс. – Ніхто не рухатиметься неприв’язаним. Залишайся в своєму кріслі й не чіпай ремені, поки не прикріпишся до Бека.
– Зрозумів, – сказав Вотні.
– Три й одна десята метра на секунду, – повідомляла Йогансен.
– Трохи полечу за інерцією, – сказав Бек. – Спочатку наздожену його, а тоді гальмуватиму. – Він повернувся, готуючись до наступного ривка.
– Одинадцять метрів до цілі, – сказала Йогансен.
– Зрозумів.
– Шість метрів, – сказала Йогансен.
– І-і-і зворотній хід, – сказав Бек, знову запускаючи двигунці рюкзака. Перед ним пропливав АПМ.
– Швидкість? – спитав він.
– Один і одна десята метра на секунду, – сказала Йогансен.
– Непогано, – сказав він, простягаючи руку до корабля. – Лечу назустріч. Думаю, що зможу вхопитися за подерте покриття…
Пошматований матеріал здавався єдиним, за що можна було триматися на гладенькій поверхні корабля. Бек потягнувся до нього з усієї сили й таки зміг ухопитися.
– Контакт, – сказав Бек. – Міцний контакт!
– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – ми проминули точку мінімального зближення і тепер віддаляємося. Ви маєте сто шістдесят дев’ять метрів линви. Цього вистачить на чотирнадцять секунд.
– Прийнято, – сказав Бек.
Підтягнувшись до отвору, він зазирнув усередину і побачив пристебнутого до крісла Вотні.
– Бачу Вотні! – доповів він.
– Бачу Бека! – доповів Вотні.
– Як ся маєш, друзяко? – спитав Бек, залазячи всередину.
– Я… Я просто… – сказав Вотні. – Дай мені хвилинку. Ти перша людина, яку я бачу за вісімнадцять місяців.
– Немає в нас хвилинки, – сказав Бек, відштовхнувшись від стіни. – Маємо одинадцять секунд, поки линва не натяглася.
Бек полетів прямо до крісла і незграбно зіштовхнувся з Вотні. Вони вхопили одне одного за руки, щоби Бек не відлетів убік.
– Контакт з Вотні! – сказав Бек.
– Вісім секунд, докторе Бек, – передав Фоґель.
– Прийнято, – сказав Бек, поспіхом припасовуючи линвою свій скафандр до застібки на скафандрі Вотні. – З’єдналися, – сказав він.
Вотні клацнув ременями на своєму кріслі.