– Що тепер? – спитав Венкат.
– Ми автоматично надіслали дані телеметрії. Вони будуть там десь за одинадцять хвилин. Тоді «Пасфайндер» почне вузьконаправлену передачу. Тож ми почуємо щось від нього не менш, як за двадцять дві хвилини.
– Венкат має докторський ступінь з фізики, Тіме, – сказав Брюс. – Принципи міжпланетного зв’язку йому можна не пояснювати.
Тім знизав плечима.
– З керівниками ніколи не можна знати напевне.
– А що за передачу ми щойно отримали? – спитав Венкат.
– Системне повідомлення. Результати перевірки систем. Багато про що «інформація відсутня», але це тому, що ті системи містилися на панелях, які Вотні познімав.
– А камера?
– Написано, що камера працює. Ми знімемо панораму, щойно зможемо.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 97
Працює!
Бісовий бублик, воно працює!
Я щойно одягнувся і перевірив станцію. Вузьконаправлена антена розвернулася точно в бік Землі! «Пасфайндер» сам ніяк не міг дізнатися, де знаходиться, тож не міг він і знати, в який бік від нього Земля. Єдиний спосіб – отримати сигнал.
Вони знають, що я живий!
Навіть не знаю, що сказати. Мій навіжений план якимось робом виправдався! Я знову з кимось говоритиму. Я три місяці жив тут найсамотнішою людиною в історії, і от тепер цьому покладено край.
Звісно, мене можуть і не врятувати. Але я буду не сам.
Увесь час, поки я їздив за «Пасфайндером», я уявляв собі цю мить. Я думав, що спочатку стрибатиму, кричатиму, можливо, копну кілька камінців (бо уся ця бісова планета – мій ворог), але цього не сталося. Коли я повернувся в Дім і зняв скафандр, то сів серед грязюки й заплакав. Кілька хвилин галасував, як малий. Нарешті я перейшов до тихого шморгання, а тоді до глибокого спокою.
Дуже приємного спокою.
Я подумав: тепер, коли є шанс вижити, треба обережніше записувати в журнал стидкі моменти. Як тут видаляти записи? Нічого такого ніде не видно… Повернуся до цього пізніше. Зараз є й важливіші справи.
Мені з людьми треба розмовляти!
•••
Венкат посміхався з подіуму кімнати для преси ЛРР.
– Ми отримали вузьконаправлений відгук лиш півгодини тому, – сказав він скупченим журналістам. – Ми негайно наказали «Пасфайндеру» зробити панорамний знімок. Сподіваємося, Вотні має для нас якесь повідомлення. Питання?
Перед ним захитався ліс репортерських рук.
– Кеті, почнемо з вас, – сказав Венкат, вказуючи на журналістку CNN.
– Дякую, – сказала вона. – Чи встановлений який-небудь контакт з марсоходом «Соджорнер»?
– На жаль, ні, – відповів він. – Станція не змогла зв’язатися з «Соджорнером», а прямого зв’язку з ним ми не маємо.
– Що може бути негаразд із «Соджорнером»?
– Навіть припустити важко, – сказав Венкат. – Після стількох років на Марсі, будь-що може бути негаразд.
– А найвірогідніше?
– Найвірогідніше він заніс його в Дім. Сигнал станції не зможе пробитися до «Соджорнера» крізь покриття Дому. – Вказавши на іншого репортера, він сказав: – Ви, отам.
– Марті Вест, «Новини NBC», – сказав Марті. – Як ви спілкуватиметеся з Вотні, коли все запрацює?
– Це вирішуватиме Вотні, – сказав Венкат. – Ми можемо лише керувати камерою. Він може писати записки і тримати їх перед об’єктивом. Але як нам йому відповісти – це вже складніше.
– Чому? – спитав Марті.
– Тому що платформа камери – це все, що ми маємо. Це єдина рухома частина. Є безліч способів спілкуватися через саме тільки обертання платформи, але жодного, щоб розповісти про них Вотні. Доведеться йому придумати що-небудь. А ми вже робитимемо, як він скаже.
Вказавши на наступного репортера, він сказав:
– Давайте.
– Джил Голбрук, BBC. Сигнал проходить туди й назад за тридцять дві хвилини, єдина рухома частина – це платформа; розмова буде жахливо повільною, чи не так?
– Так, – підтвердив Венкат. – Зараз на Ацидалійській рівнині ранок, а тут, у Пасадені, щойно вибило третю. Ми пробудемо тут решту ночі, і це лиш початок. Наразі дякую, більше жодних питань. За кілька хвилин ми отримаємо панораму. Ми повідомимо вас про новини.
Перш, ніж хто-небудь устиг кинути питання навздогін, Венкат вийшов крізь бічні двері й поквапився до тимчасового центру управління «Пасфайндером». Він проштовхався до панелі зв’язку.
– Є що-небудь, Тіме?
– Аякже, – відповів той. – Але ми витріщаємося на цей чорний екран, бо він набагато цікавіший за фотографії з Марса.
– Ти ба який дотепний, – сказав Венкат.
– Зрозумів.
Брюс теж пробився наперед.
– Ще кілька секунд, – сказав він.