– Отак просто?
– Отак просто!
Венкат хвилинку помовчав.
– Джеку, я куплю усій вашій команді сувенірів «Зоряного шляху» з підписами.
– Я більше люблю «Зоряні війни», – сказав той, розвертаючись до дверей. – Звісно, першу трилогію.
– Аякже, – сказав Венкат.
Коли Джек виходив з кімнати, до Венката наблизилася якась жінка.
– Так? – спитав Венкат.
– Ніде не видно дієтичної коли, вона що, скінчилася?
– Так, – сказав Венкат. – не знаю, коли привезуть ще.
– Дякую, – сказала вона.
В ту мить, коли він хотів повернутися до роботи, задзвонив його телефон. Він застогнав до стелі і підхопив його зі столу.
– Алло? – сказав він настільки бадьоро, наскільки міг.
– Мені потрібен знімок Вотні.
– Привіт, Енні. Я теж радий тебе чути. Як там справи в Г’юстоні?
– Досить цього лайна, Венкате. Мені потрібен знімок.
– Це не так просто, – пояснив Венкат.
– Ви розмовляєте з ним через тридовбану камеру. Наскільки це може бути непросто?
– Ми передаємо повідомлення по буквах, чекаємо двадцять хвилин, а тоді робимо знімок. Вотні на той час вже знову в Домі.
– То скажіть йому бути надворі, коли ви робитимете наступний, – вимагала Енні.
– Ми можемо передавати лиш одне повідомлення на годину і лиш тоді, коли Ацидалійська рівнина розвернута до Землі, – сказав Венкат. – Ми не збираємось витрачати повідомлення, щоб наказати йому позувати. Крім того, він буде в скафандрі. Обличчя не буде видно.
– Мені потрібно бодай що-небудь, Венкате, – сказала Енні. – Ви балакаєте з ним вже двадцять чотири години, і ЗМІ ледь не всираються. Їм потрібна фотографія для статті. Вона буде в усіх новинах по всьому світу.
– Є достатньо знімків його записок. Нехай використають їх.
– Цього не досить, – сказала Енні. – Вони лізуть за ними мені в горло. І в дупу теж. З обидвох напрямків, Венкате! Вони зустрінуться посередині!
– Доведеться почекати кілька днів. Ми збираємося зв’язати «Пасфайндер» з комп’ютером марсохода…
– Кілька днів?! – Енні задихнулася. – Та люди тільки про це зараз і думають. По всьому світу. Це найгучніша подія з часів «Аполлона-13». Дай мені той розпередраний знімок!
Венкат зітхнув.
– Я спробую дістати його завтра.
– Чудово! – сказала вона. – не можу дочекатися.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 98
Мені доведеться слідкувати за камерою, коли вони передають свої букви. Це півбайта за раз. Тож я отримую пару знаків, а тоді підглядаю до шпаргалки з ASCII, яку підготував. Так я отримую одну букву.
Не хотілося б забувати передані букви, тому я вишкрябую їх на ґрунті стрижнем антени. Процес визначення, що це за буква, і написання її на піску займає кілька секунд. Іноді, коли я знову повертаюся до камери, то виявляється, що я пропустив знак. Зазвичай я можу здогадатися, що то було, з контексту, але іноді я просто пропускаю букву.
Сьогодні я прокинувся на кілька годин раніше, ніж мав би. Як різдвяного ранку! Я насилу дочекався восьмої, щоб почати. Я поснідав, провів кілька непотрібних перевірок різних систем Дому і почитав трохи про Пуаро. Нарешті час настав!
МОЖЗЛАМТКОМПМАРСХЩБЗВЯЗПФДРПРИГТДОВГПОВІД
Ого. Витратив хвилинку. «Можемо зламати комп’ютер марсохода, щоб зв’язатися з «Пасфайндером». Приготуйся до довгого повідомлення».
Довелося трохи посушити голову, щоб розібрати. Але новини чудові! Якщо вдасться таке утнути, то нас обмежуватиме тільки час на передачу сигналу! Я прикріпив записку зі словом «Зрозумів».
Я не знав, що там за «довге повідомлення», але вирішив, що треба підготуватися. Я вийшов за п’ятнадцять хвилин до початку години й розрівняв діляночку поверхні. Я розшукав найдовший стрижень від антени, який мав, щоб можна було дотягтися до дальшого краю рівної ділянки, не наступаючи на неї.
Тоді я завмер. Я чекав.
Точно на початку години прийшло повідомлення.
ЗАПУСhexiditНАКОМПМАРСХ,ВІДКФЙЛ-/usr/lib/habcomm.so-ПРОКРУТДОІНДКСЗЛІВ:2AAE5,ЗАМІН141БЙТТАМИ,ЩОВНАСТПОВД,СТІЙПЕРДКАМРПДЧАСЗНІМКЗА20ХВПІСЛЦЬГОПОВД
Господи Ісусе. Гаразд…
Хочуть, щоб я запустив «hexedit» на комп’ютері марсохода, тоді відкрив файл /usr/lib/habcomm.so, прокрутив до індексу 2AAE5 десь ізліва, тоді замінив рядки тією 141-байтною послідовністю, яку NASA пришле в наступному повідомленні. Наче зрозуміло.
Також, невідомо для чого, вони просять мене залишитися надворі під час зйомки. Навіщо? Скафандр закриває усі частини мого тіла. Навіть скло шолому відбиває майже усе світло. Але якщо хочуть, то нехай.
Я зайшов усередину і переписав повідомлення, щоб не нічого не забути. Тоді я написав коротку записку і знову вийшов. Зазвичай я закріпляв записку і повертався до Дому, але цього разу мені треба постовбичити тут до знімка.