Я поклав Мартінезів скафандр біля свого ліжка, на випадок, якщо я муситиму одягатися поспіхом. Звісно, після раптової розгерметизації він може лежати де завгодно. Втім, є звідки почати.
Наступна проблема: від мене до Дому десь 50 метрів. Бігати за 0,4g в неповороткому скафандрі нелегко. Я зможу видати щонайбільше 2 метри на секунду. Це дорогоцінні 25 секунд; майже одна восьма моїх чотирьох хвилин. Треба зменшити цей час.
Але як?
РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 119 (8)
Я котитиму цей клятий шлюз.
Це фактично телефонна будка, що лежить на боці. Я провів кілька дослідів.
Я зрозумів, що коли я хочу покотити його, треба вдарити об стіну з усіх сил. В момент удару мені краще бути в повітрі. Я не можу тиснути на інші частини шлюзу, бо сили врівноважать одна одну, і шлюз лишиться на місці.
Спочатку я намагався відштовхуватися від однієї стіни й кидатися на іншу. Шлюз трохи посунувся, але не більше того.
Далі я спробував робити богатирські відтискання від підлоги, щоб злетіти в повітря (слава 0,4g!), а тоді бити обома ногами в стіну. І знову шлюз тільки посунувся.
За третім разом я все зрозумів. Штука в тому, щоб стати обома ногами біля однієї стіни, а тоді кинутися на верхню частину протилежної і вдаритися об неї спиною. Я щойно спробував і зміг прикласти достатньо сили до потрібного важеля, щоб нахилити шлюз і перекотити його іншу сторону в бік Дому.
Шлюз один метр завширшки, тож… *зітхання*… я мушу зробити ще п’ятдесят разів.
Спина болітиме казна-як.
РОЗШИФРОВКА АУДІОЖУРНАЛУ: СОЛ 120
Спина болить казна-як.
Витончена і елегантна техніка «гепнись об стіну» мала кілька недоліків. Вона давала результат один раз із десяти, а боліло вже так, що згадувати не хочеться. Я мусив робити перерви, витягуватися на підлозі і навіть переконувати себе битися тілом об стіну знову і знову.
На це знадобилася уся клята ніч, але впорався.
Зараз я за десять метрів від Дому. Ближче підкотитися не можу, бо мотлох, який викинуло під час розгерметизації, всипав усе навколо. Цей шлюз – не всюдихід. Я не можу котити його по тому барахлу.
Дім вистрілив мною вранці. Тепер знову настав ранок. Я стирчу в цій клятій коробці вже цілу добу. Але скоро я вийду.
Я вже в скафандрі і готовий рушати.
Гаразд… так… Ще раз повторимо план: за допомогою ручних хлипаків скинути тиск у шлюзі. Вилізти й побігти до Дому. Понишпорити під опалим покриттям. Знайти скафандр Мартінеза (або Фоґеля, якщо він трапиться раніше). Рвонути до марсохода. Там я буду в безпеці.
Якщо час закінчиться раніше, ніж я знайду скафандр, то доведеться тікати до марсохода. Халепа не зникне, але я матиму час подумати і якісь матеріали.
Зараз глибоко вдихну і вперед!
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 120
Я не помер! І я в марсоході!
План виправдався не повністю, але я живий, тож перемога за мною.
Я легко скинув тиск у шлюзі. На поверхню я виліз за тридцять секунд. Побігши до Дому вистрибом (найшвидший спосіб пересування за такої сили тяжіння), я швидко проминув поле уламків. Від вибуху в повітря злетіло багато чого, включаючи мене самого.
Видно було мало – замість скла я мав саморобну латку. На щастя, я мав ще й камеру на руці. У NASA з’ясували, що розвертатися всім тілом, коли на тобі скафандр – це обтяжливе марнування часу. Тож вони встановили невелику камеру на правий рукав. Зображення проектується на внутрішню поверхню скла. Так ми можемо дивитися на різні речі, просто показуючи на них рукою.
Латка на шоломі була не дуже гладенькою і погано відбивала світло, тож я дивився на перекручену і викривлену версію того, що показувала камера.
Я пішов навпростець до того місця, де колись був шлюз. Знаючи, що там мусила бути чимала дірка, через яку можна було пролізти, я легко її знайшов. Мати рідна, ото діромаха була! Ох і намучуся я з ним, як лататиму.
Саме тоді повилазили недоліки мого плану. Я мусив обходитись однією рукою. Моя ліва рука притислася до тіла, а обрубок рукава вільно теліпався. Тож коли я рухався під покриттям, мені доводилося тримати його своєю єдиною робочою рукою. Це сповільнювало мене.
З того, що я побачив, було ясно, що всередині Дому панував хаос. Усе перемістилося. Навіть столи й ліжка стояли за кілька метрів від своїх звичайних місць. Легші предмети безладно поперекидало, а декотрі з них викинуло на поверхню. Усе вкрилося ґрунтом і понівеченими кущами картоплі.
Пробиваючись далі, я дістався місця, де тримав скафандр Мартінеза. Як мене вразило, що він лишився на місці!