– Щось іще, Тао? – спитав Ґо Мін.
– Гм, – сказав Чжу Тао. – Ви, звісно, чули про запуск «Іриди»?
– Чув, – насупився Ґо. – Жахливе становище. Той бідолаха помре від голоду.
– Можливо, – сказав Чжу Тао. – А може й ні.
Ґо Мін відхилився на спинку стільця.
– До чого ти ведеш?
– Носій нашого «Тайян Шень», пане. Інженери все порахували – виявляється, він може нести достатньо палива, щоб вийти на орбіту Марса за чотириста дев’ятнадцять днів.
– Ти жартуєш?
– Хіба я зажив слави жартівника, пане?
Ґо Мін підвівся і потер підборіддя. Крокуючи кімнатою, він заговорив:
– Ми справді можемо послати «Тайян Шень» на Марс?
– Ні, пане, – сказав Чжу Тао. – Він заважкий. Масивні термозахисні панелі роблять його найважчим непілотованим апаратом, який ми тільки будували. Саме тому носій має бути таким потужним. На Марс же він може доправити легший апарат.
– Скільки вантажу ми можемо взяти? – спитав Ґо Мін.
– Дев’ятсот сорок один кілограм, пане.
– Гм, сказав Ґо Мін, – Б’юсь об заклад, NASA впишеться в це обмеження. Але чому вони не зв’язалися з нами?
– Тому що вони не знають. Характеристики нашої ракети засекречені. Міністерство державної безпеки навіть поширює дезінформацію про її можливості. З очевидних причин.
– Тож вони не знають, що ми можемо їм допомогти, – сказав Ґо Мін. – Якщо ми самі не скажемо, ніхто не дізнається, що ми могли.
– Правильно, пане.
– Припустимо, що ми вирішили допомогти. Що тоді?
– Час стане ворогом, пане, – відповів Чжу Тао – Виходячи з тривалості польоту і залишку припасів, які має їхній астронавт, такий апарат потрібно запустити не пізніше, як за місяць. Навіть тоді він трохи поголодує.
– Ми планували запустити «Тайян Шень» в цей самий час.
– Так, пане. Але щоб зібрати «Іриду», їм знадобилися два місяці, і вони так гналися, що вона розбилася.
– Це їхня проблема, – сказав Ґо Мін. – Наша справа – надати свою ракету. Запустимо її з Цзюцюаня; ми не можемо тягти вісімсот тон до Флориди.
– Будь-яка угода стоятиме на тому, що американці муситимуть якось відшкодувати наш носій, – сказав Чжу Тао. Державна рада, певно, зажадає політичних поступок з боку американського уряду.
– Відшкодування не матимуть сенсу, – сказав Ґо Мін. – Це був дорогий проект, і Державна рада не припиняла бурчати ані на хвилину. Якщо їм відшкодують вартість програми, вони просто залишать гроші собі. Вони ніколи не погодяться профінансувати проект ще раз.
Він зчепив руки за спиною.
– Прості американці може й сентиментальні, але їхній уряд – ні. Державний департамент США не дасть нам такий козир за життя однієї людини.
– То це безнадійно? – спитав Чжу Тао.
– Не безнадійно, – заперечив Ґо Мін. – Просто важко. Якщо переговори вестимуть дипломати, то ми ніколи не домовимося. Треба вченим говорити з ученими. Одна космічна агенція з іншою. Я покличу перекладача і зателефоную керівникові NASA. Ми домовимося про умови, а тоді поставимо наші уряди перед цим фактом.
– Але що вони можуть зробити для нас? – спитав Чжу Тао. – Ми віддамо свій носій і фактично закриємо «Тайян Шень».
Ґо Мін посміхнувся.
– Вони дадуть нам те, що ми не зможемо зробити без них.
– А саме?
– Вони візьмуть тайконавта на Марс.
Чжу Тао підвівся.
– Звісно. – Він посміхнувся. – Екіпаж «Ареса-5» ще навіть не почали набирати. Ми запропонуємо свого члена екіпажу. Якого ми відберемо й тренуватимемо. NASA і їхній Держдепартамент, певно, погодяться на це. А наша Державна рада?
Ґо Мін криво посміхнувся.
– Привселюдно врятувати американців? Відправити тайконавта на Марс? Показати світові, що Китай не поступається Штатам у космосі? у Державній раді за таке ладні будуть власних матерів продати.
•••
Тедді прислухався до телефону. Голос на тому кінці сказав усе, що хотів, і тепер мовчав, чекаючи на відповідь.
Тедді дивився перед собою, обмислюючи щойно почуте.
За кілька секунд він відповів:
– Так.
•••
Йогансен:
Твоїх плакатів продали більше, ніж наших, узятих разом. Це ти «та киця, яка полетіла на Марс». Ти висиш на стінах кімнат усіх студентських гуртожитків світу.
І з таким виглядом, скажи мені, чого ти така ботанка? А ти ж ботанка, це ясно як день. Затята. Мені довелося поколупатися трохи з комп’ютером, щоб «Пасфайндер» з марсоходом могли розмовляти – і божечки, ото вже було мені. І це ще розумники з NASA на кожному кроці підказували, що робити далі.
Ти мусиш спробувати стати крутішою. Носити темні окуляри й шкіряну куртку. Тримати в кишені викидного ножика. Прагнути досягти того рівня крутості, який називають… «крута, як справжні ботаніки».