– Якщо точно, – виправила вона, – то ракета лиш вивела нас на орбіту. А на Марс нас доправили ядерні іонні двигуни.
– Оце набагато краще!
– Тату, зі мною нічого поганого не станеться. Скажи це мамі.
– А хіба воно допоможе? – сказав він. – Поки ти повернешся, вона в сотню вузлів зав’яжеться.
– Знаю, – сказала Йогансен. – Але…
– Що? Але що?
– Я не помру. Справді. Навіть якщо все піде шкереберть.
– Що ти таке говориш?
Йогансен наморщило чоло.
– Просто скажи мамі, що я не помру.
– Як? Я не розумію.
– Я не хочу розповідати як, – сказала Йогансен.
– Слухай, – сказав він, нахилившись до камери. – Я завжди поважав твої таємниці і твою незалежність. Я ніколи не пхав носа у твоє особисте життя, ніколи не намагався тебе контролювати. Тут я був зразковим, правда?
– Так.
– То дозволь мені рознюхати, що тут не так, і я обіцяю й надалі не втручатися в твої справи скільки мого віку. Що ти не договорюєш?
Вона замовкла на кілька секунд.
– Вони мають план.
– Хто?
– План є завжди, – сказала вона. – Вони продумують усе наперед.
– Що то за план?
– Вони обрали мене, щоб я вижила. Я наймолодша. Я маю необхідні навички, щоб дістатися назад живою. І я найменша, тож потребую найменше їжі.
– А що буде, як припаси не долетять, Бет? – спитав її батько.
– Помруть усі, окрім мене, – сказала вона. – Вони усі вип’ють по пігулці. Зроблять це одразу, щоб не переводити їжу. Командир Льюїс обрала мене, щоб я вижила. Сказала мені про це вчора. Не думаю, що в NASA про це знають.
– І припасів тобі вистачить, щоб повернутися на Землю?
– Ні, – сказала вона. – Ми маємо харчів на один місяць для шістьох людей. Я залишусь одна, тож мені вистачить їх на шість місяців. Зменшивши порції, я зможу розтягнути їх до дев’яти. Але на повернення корабель витратить сімнадцять.
– То як же ти виживеш?
– Припаси будуть не єдиним джерелом їжі, – сказала вона.
Його очі розкрилися ширше.
– О… Боже мій…
– Просто скажи мамі, що припасів вистачить, гаразд?
•••
Американські й китайські інженери разом раділи й кричали в Центрі управління в Цзюцюані.
Головний екран показував, як конденсаційний слід «Тайян Шеня» прошивав холодне небо над пустелею Ґобі. Корабель зник з неозброєних очей і помчав далі, на орбіту. Оглушливе ревіння стихло до гуркоту грому.
– Бездоганний запуск, – вигукнув Венкат.
– Звичайно, – сказав Чжу Тао.
– Ви, хлопці, справді нас виручили, – сказав Венкат. – І ми дуже вдячні!
– Природно.
– І ви отримали місце на «Аресі-5». Усі виграли.
– Ммм.
Венкат скоса подивився на Чжу Тао.
– Щось ви не дуже щасливі.
– Я чотири роки працював над «Тайян Шенем», – сказав він. – Як і сила-силенна інших дослідників, науковців та інженерів. Усі вкладали душу в будівництво, поки я вів нескінченну політичну битву за фінансування. Нарешті, ми створили прекрасний апарат. Найбільший, найміцніший непілотований апарат за всю історію. А тепер він лежить на складі. І ніколи не злетить. Державна рада не виділить коштів на ще один такий носій.
Він повернувся до Венката.
– Ми могли внести фундаментальний внесок в наукові дослідження. А тепер це просто доставка харчів. Ми пошлемо китайського тайконавта на Марс, але хіба він привезе звідти якісь наукові результати, яких не змогли б привезти інші астронавти? Ця операція – суцільна втрата для знання людства.
– Ну, – обережно сказав Венкат. – Зате це суцільний виграш для Марка Вотні.
– Ммм, – сказав Чжу Тао.
•••
– Відстань 61 метр, швидкість 2,3 метра на секунду, – сказала Йогансен.
– Жодних проблем, – сказав Мартінез, прикипівши очима до екранів. Один показував зображення з камери порту стикування «А», інший – безперервний потік даних телеметрії апарата.
Льюїс плавала позаду крісел Йогансен і Мартенеза.
По радіо долинув голос Бека.
– Є візуальний контакт.
Повністю одягнений, він стояв у шлюзі №3 (в магнітних черевиках) з відкритим зовнішнім люком. Незграбний маневровий ранець на його спині дозволив би йому вільно пересуватися в космосі, якби виникла потреба. Страхова линва була намотана на котушку на стіні шлюзу.
– Фоґелю, – сказала Льюїс у мікрофон. – Ти на місці?
Фоґель стояв у ще герметичному шлюзі №2, теж у скафандрі, але без шолома.
– Ja, на місці й готовий, – відповів він. Він мав вийти назовні, якби довелося рятувати Бека.
– Гаразд, Мартінезе, – сказала Льюїс. – Заводь.