Олекса трохи підвівся на ліктях, труснув волоссям. Шолома не було.
Олекса жадібно вдихав п'янке повітря, наповнене гострими пахощами. У голові паморочилося, ставало радісно, кортіло співати.
І Олекса, підкоряючись щирому почуттю, заспівав, узяв високу, сильну, пустотливу ноту і навіть сам заслухався. Таке траплялося, коли він закінчував під оплески улюблену арію.
І раптом з туману почулася у відповідь нота, світла, дзвінка, переливчаста…
Олекса сів, вдивляючись у туман. Він розпізнав стовбури папоротей, поміж них гігантські розпуклі квіти, яскраві, темно-червоні, золотаві і емалево-сині…
Олекса немовби зміг бачити в тумані. Що це? Хвороба чи повітря планети так загострили його органи чуття?
Він чітко бачив галявину біля всюдихода. Та ніде не було ні Доброва, ні Богатирьова.
А що це рухається поміж велетенських квітів? Постать, начебто одягнута в туман, легка, майже прозора, що могла злетіти за першого пориву вітру…
Вітер дме тут завжди. Олекса відчував, як куйовдить він його волосся.
І туманна постать трохи піднялася над квітами, злетіла, розпростерши руки-крила…
Легко й нечутно опустилася вона біля Олекси.
І Олекса почув знайомий голос, тихий, звернений зараз тільки до нього.
Він збагнув, що це була вона!..
Він бачив ліс і квіти за її спиною, та не міг розпізнати лице.
У неї не було крил. Плащ кольору туману спадав широкими складками. Його поли ставали крилами, коли вона розставляла руки.
Руки… тонкі, ніжні… Олекса не тільки бачив, він відчував їх дотик.
І ще він побачив очі… очі венеріанки, глибокі, іскристі. Вони хвилювали його, кликали, щось говорили, пояснювали.
А потім знову пролунав її голос. Вона заговорила. Він не розумів її слів, та очі ніби робили переклад, проникаючи Олексі в розум і в душу. Він чув незнайомі звуки, та знав, що вона говорить.
— Звідки ти? — запитала вона. Олекса глянув угору.
Вона зрозуміла. Він сказав:
— Тебе не може тут бути. Тут ящери. Розумні істоти не встигли ще з'явитися…
Вона всміхнулася:
— Але ж ти з'явився.
Вона сказала це так просто, так зрозуміло! Вона не могла і не повинна була сказати нічого іншого.
І Олекса знову зрозумів її.
— Я інша річ, — заперечив він. — Ми прилетіли… Прилетіли з іншої дочки Сонця, якого ти ніколи не бачиш.
Вона закинула руки за голову, плащ сповз на плечі. Голі руки були золотаві.
— Я чула про нього, — сказала вона. — Воно яскравіше від усіх блискавок. Воно світить без грому, воно літає без крил, воно гріє без диму.
— Звідки ти знаєш? Ти підіймалась вище хмар?
Вона заперечливо похитала головою, уважно дивлячись на Олексу:
— Його бачили ті, хто дав життя всьому моєму племені.
— Як звуть твоє плем'я? Як звуть тебе?
— Еоелла, — сказала вона.
Олексі хотілося сказати, що вона прекрасна, як і її ім'я, та голос перестав коритися йому.
Вона простягнула до нього руку і мовила:
— Ти хворий. Я вилікую тебе.
На ній були браслети з колючих ліан. Вона торкнулася голої Олексиної шиї, і він, відчувши укол, сіпнувся.
— Нічого, нічого, — пролунав над самим вухом гучний бас Іллі Юрійовича.
Олекса хотів підвестися, щоб не спускати її з ока.
— Вибач, довелося скинути твій шолом, щоб зробити укол, — казав Ілля Юрійович. — Хіноцилін… має подіяти.
Олекса впав на подушки, зажмурився.
Він не хотів нічого чути, він боявся розплющити очі, боявся, що не побачить її…
Яке ж у неї лице? Невиразні риси зникали… Вона всміхалася, а руки її були ласкаві…
Олекса розплющив очі.
Ілля Юрійович надів на нього шолом. Добров у скафандрі стояв на тому місці, де щойно була вона…
— Туман густий, та все ж поїдемо, — запропонував Добров. — Увімкнемо інфрачервоний прожектор. Через нічні окуляри дорогу роздивлюсь.
— Де вона? — спитав Олекса.
— Хто? — обернувся Добров.
— Еоелла.
— Як? — перепитав Ілля Юрійович.
— Венеріанка.
— Ах, венеріанка? — повторив Богатирьов. — Сподіваюсь, тепер вона пройде.
Олекса метався на подушках.
— Не треба! Не треба! — твердив він. Богатирьов схилився над ним.
— Не треба, щоб вона йшла, — прохав Олексій.
— Ну, мерщій, — почув через шоломофон Олекса. — Краще проженемо цю «венеріанку». Ти придумав цій місцевій пропасниці вдалу назву. Хіноцилін — прекрасний засіб. Я дав тобі подвійну дозу.
Олексі стало так гірко, що він ладен був заридати.