— Слухайте, Джоне, приятелю, — почав Богатирьов, — у ваших супутників пропасниця?
— Пропасниця, малярія, інфлуенца, грип, — мовив робот.
— Потрібен укол хіноциліна.
— Укол, шприц, продезинфікувати шкіру…
— Правильно, правильно, Джоне, старий! Молодець! Прошу вас, візьміть у вашій похідній аптечці хіноцилін.
Слова Богатирьова пролунали в пристрої електронної машини, що бездіяльно стояла під кам'яним склепінням, і робот ожив. Він одержав програму дії. Тепер уже всі висновки електронного пристрою ставали бездоганні, завдання виконавчим механізмам — чіткі, рухи електромагнітних мускулів — упевнені.
Робот знайшов і відкрив похідну аптечку, яку носив за плечима, відшукав за номером хіноцилін і шприц, схилився над Алланом Керном, продезинфікував йому шию — єдине відкрите і доступне місце — і артистично зробив укол.
Потім він перейшов до Гаррі Вуда.
Молодий чоловік кидався, качався на печерному камінні. Робот ганяв за ним з націленим шприцом, та Вуд наче нависно вислизав. Скінчилося тим, що робот зробив укол у п'ятку Гаррі, яка була захищена грубою підошвою й підбором, і мало не зломав шприц.
Дія хіноциліну виявилася моментальною. Аллан Керн опритомнів і відразу оцінив становище:
— Пропасниця… піт… хіноцилін! О Томас! Любий брате мій! Ви створили чудо! Ваш Джон поставив діагноз, він лікує… Клянусь, це навіть більше, ніж треба для керування державами.
Аллан Керн для надійності забрав у робота шприц і зробив Буду укол сам.
Потім він надів на себе й на Гаррі шоломи і знову впав на каміння.
Та тепер це був сон, який освіжає, живить.
Керн і Вуд спали так міцно, що не чули марних радіовикликів Доброва.
Розділ п'ятий
ТРИНАДЦЯТЬ БАЛІВ
Всюдихід повільно ковзав по спокійній ріці, в яку, розсунувши береги, перетворився струмок.
Зарості скінчилися відразу, і дослідники опинилися на морському березі.
До самою горизонту простягалося буремне море дивного кольору — срібло з черню.
Перед подорожніми немовби клекотав розплавлений метал. Гігантські вали падали на прибережні скелі, струшуючи їх ударами титанічних молотів.
Добров підвів всюдихід до берега, машина легко вибралася на каміння й зупинилась. Троє мовчки видерлися на скелю.
Розбурханий океан було розлініяно білою піною і темними смугами. Лютий вітер загинав гребені хвиль, витягав уперед їхні білі гриви. Вони мережаними карнизами перекривали на величезній висоті провалля поміж хвилями.
Ілля Юрійович підніс до очей бінокль. Вітер куйовдив його сивіюче волосся, заволодів оправленою в срібло бородою. На березі подорожні стояли без шоломів, радісно захлинаючись густим підбадьорливим повітрям, зовсім іншим, ніж у болотній гущавині.
— Скільки ж балів шторм, Ілля Юрійовичу? — спитав Олекса.
— Балів одинадцять.
— За дванадцятибальною земною шкалою, — посміхнувся Добров. — На нашій шкаралупі таке море не переплисти.
— Назад пропонуєш повернути? — насупився Богатирьов.
— А що тут можна запропонувати? — різко обернувся до нього Добров.
— Що? — спалахнув Олекса. — Я не пропонувати буду, а просити… Я прошу, Ілля Юрійович, дозволити мені самому переплисти протоку й повернутися з американцями. Якщо через два дні нас не буде, добирайтесь пішки до ракети і стартуйте на Землю без нас.
Богатирьов сховав бінокль у футляр, поклав руку на Олексине плече і обернувся до Доброва:
— Боїшся, отже, що потонемо?
— Я страху не знаю, Ілля, — нахмурився Добров. — Та певен, що потонемо.
— Навчить біда кашу їсти. Адже страх, як і біль, людині недарма притаманний. Біль сигналізує про хворобу, а страх застерігає і шанує. Боятися треба. Я, наприклад, і не приховую, що боюсь такої бурі. Але ж хоробрість не заступає страху, а перемагає його. Виявляється вона людьми заради людей.
— Я також піклуюсь про людей, про бажаний наслідок великого наукового експерименту, — правив Добров.
— Наука, Романе, не злісне божество, що хоче жертв. Наука гуманна. Ради неї не можна покинути на загибель людей.
— Якби я вірив у щастя, в те, що ми їм допоможемо! — з жалем вигукнув Добров.
— Люди в давнину перепливали Тихий океан на плотах, а в нас амфібія, — втрутився Олекса.
— Отже… — звів брови Добров, вичікувально дивлячись на Богатирьова.
— Пливемо, друже Романе, пливемо… — примирливо сказав Ілля Юрійович.
— По-моєму, дванадцять балів, — ніби нічого й не сталося, мовив Добров.