Ліс сходинками спускався не до моря, а просто в море.
Морські хвилі накочувалися на червонясті крони затоплених дерев, колихаючи обважніле листя, потім набігали на темні, мокрі напівзатоплені стовбури і розбивалися об вузлувате коріння тих дерев, які ще не опинилися в воді. Велетенські папороті коливалися; здавалось, що вони живуть, рухаються і на очах у приголомшених подорожніх «перевальки» заходять у воду.
Море наступало на праліс. Відбувалося подальше опускання суходолу.
Грізний гуркіт, підіймаючись із надр, заглушав морський прибій.
Подорожні перезирнулися. Гуркіт наростав. Здавалося, що він хитає скелі.
Олекса й Вуд відчули, що грунт насправді хитається у них під ногами. Вони гукнули Доброва.
Той спинив машину.
І раптом страшний удар як вибух потряс усе навкруги.
Між всюдиходом і затопленим лісом утворилася тріщина. Одна з папоротей стала нахилятися, впала назад і щезла в прірві.
З її глибини вихопилися клуби фіолетового диму, потім хмара білої пари.
— Всім одягнути шоломи! — наказав Богатирьов.
Всюдихід повернув уздовж тріщини, набираючи швидкість.
Олекса й Гаррі бігли, тримаючись за борти машини.
Новий удар, здавалось, розколов планету. Люди мимоволі нахилили голови.
Добров ривком вимкнув насоси. Всюдихід упав на коріння.
Машину трусонуло. Пасажири повалилися один на одного.
Олекса й Гаррі спинилися, вражені.
Край тріщини пройшов біля самого носа всюдихода.
Нова тріщина з'єдналася з першою, відгороджуючи людей від протоки.
Богатирьов вистрибнув із всюдихода.
Добров став обдивлятися машину.
У тріщину страшно було заглянути. З глибини скель, що розкололися, долинав гул.
Заграва над вулканом ширилася. Небо палало. Вздовж моря летіли рвані, наче охоплені вогнем хмари.
У найвужчій частині тріщина була метрів двадцять завширшки.
Протилежний її край був помітно нижчий.
— Перестрибнемо? — запитав Ілля Юрійович, вичікувально дивлячись на Доброва.
— Тільки туди, — показав той рукою на низький край тріщини.
— Вірьовки такої довгої нема?
— Полегшуючи всюдихід, залишили все. Підійшов Олекса.
— Я вскочу на ходу… Біля самого краю, — запропонував він.
— Це нездійсненно, командоре! — вигукнув Керн. — Дозвольте лишитися мені.
Богатирьов насупився й наказав усім, окрім Олекси, сісти у всюдихід.
Вуд наблизився до Олекси, простягнув руки, та той відійшов і весело сказав:
— Прощатися не будем!
Олекса став за десять кроків від прірви, весь зосереджений, напружений, як боксер на рингу.
Всюдихід від'їхав метрів на сто, розвернувся і став носом до тріщини.
Олексине серце калатало, в роті пересохло. Він підстрибував на місці все вище і вище.
І раптом завмер, трохи зігнувшись.
Всюдихід, набираючи швидкість, мчав до тріщини.
Ревів двигун, кричали люди, що сиділи в машині.
Олекса рвонувся, як зі старту. Він чимдуж біг машині навперейми, щоб біля урвища опинитися з нею поряд.
Три пари рук тягнулися до Олекси.
Всюдихід мчав над камінням, повітряні струмені підіймали навколо нього хмару куряви.
Олекса стрибнув у цю хмару, як у воду.
Троє друзів, що ловили його, впали разом із ним на дно всюдихода.
Добров нестямно стискав руль.
Всюдихід від нової ваги осів, та, не зачепивши каміння, вже опинився над прірвою.
Птахом перелетів він через тріщину і вдарився об коріння дерев на другому її боці.
Мало не перевернувшись, він на боці проборознив кілька метрів.
Олексу викинуло з машини. Щось вилетіло з кишені його скафандра і застрибало по камінню.
Ілля Юрійович охнув.
Вуд біг до Олекси.
Та той уже підводився.
Добров виліз із машини і став оглядати її.
— Куди він закотився? Ти бачив? — спитав Олекса, морщачись від болю.
Вуд заперечливо похитав головою.
Підійшли Ілля Юрійович і Керн.
— Живий? — запитав Богатирьов. — Ну, молодець! Я думав, це твоя голова застрибала по камінню.
— Це камінь, який я узяв із дна.
— Чого ж ти його не викинув?
— Забув.
Ілля Юрійович із сумнівом похитав головою.
— Забув сказати вам про нього, — виправився Олекса.
Він винувато посміхався і морщився далі від болю.
Добров кликав усіх до всюдихода.
Дерева розгойдувалися, грунт двигтів, землетрус посилювався.
Шкутильгаючи, Олекса шукав загублений камінь.
— Мерщій, Олексо! Тільки на воді порятунок! — гукав Ілля Юрійович.
Та Олекса немовби не чув. Богатирьов зробив знак Вуду, і той побіг від усюдихода, що підійшов, до Олекси, аби привести його за руку.