Отже, тепер Марта міркувала собі, що найпевніше буде звернутися про допомогу до Маргарити. Хоча б на кілька днів. А далі вона трохи заспокоїться, роздивиться і щось придумає.
Незважаючи на наявність плану дій, на душі було мулько. Вже біля будинку Маргарити від рішучої Мар-тиної ходи нічого не лишилося. Здавалося, ноги налилися свинцем. Кожен крок по сходах давався їй дуже важко, аж боліло в грудях. Зібравши рештки сміливості, Марта постукала у двері.
Відчинила двері наймичка, єдина з челяді, яка залишилася жити при господарях після буремних часів війни і голоду, посівши місце майже члена родини. Жінка підперла боки гудзуватими долонями, випнувши живота і обвислі груди. На скронях і між недбало зібраного у вузлик сивого волосся поблискували липкі краплинки поту.
— Чого тобі? — запитала. Її гордовитий і неприхильний погляд говорив: «Я знаю все про тебе і нічого хорошого».
— Доброго дня. Покличте, будь ласка, Маргариту. У мене до неї термінова справа.
Наймичка нічого не відповіла, а тільки грюкнула дверима. Марта лишилася чекати у коридорі, хоча з кожною хвилиною її надія побачити подругу згасала. Втім, коли вона вже повернулася, щоб іти геть, двері тихо прочинилися і в коридор навшпиньках вийшла Маргарита. Чомусь боса.
— Ти чого? — стурбовано запитала, але, не дочекавшись відповіді, продовжила говорити далі: — У мене тут таке! Ти б тільки знала! Стільки галасу, і все через дрібницю!.. А ти чого з торбою?
— Я від тітки пішла... Можна, я у тебе переночую? Хоча б одну ніч. — затинаючись, сказала Марта, вже розуміючи, що Маргариті зараз не до неї.
— Ні! Ніяк! Уявляєш, знайшли Арцибашева. Здійнявся такий галас, ніби я віддалася двірникові! Перерили всі речі. Познаходили ще дещо. Тепер злі, що аж страшно. Кажуть, дарма ми тобі довіряли, і всяку таку іншу дурницю говорять. Я, звичайно, викрутилася: сказала, що то не мої книжки, що це ти мені їх принесла, а я їх і не розгортала, навіть поняття зеленого не маю, чому вони так казяться. Здається, повірили. — Маргарита напружено шепотіла, часом її голос від хвилювання підвищувався і вона мусила себе осмикувати й стишуватися. — Знаєш, усе, здається, вже втихомирюється, але тобі до мене не можна. Не дивися на мене так, кицюню! Що я мала говорити?
— Риточка, кто там? — почувся високий знервований жіночий голос.
— Мамочка, это мальчик-попрошайка. Я ему устала уже объяснять, что у нас ничего нету.
— Не надо ничего объяснять, просто закрой дверь и все дела! — це вже лунав строгий чоловічий голос.
— Все, більше не можу розмовляти! — Маргарита зашепотіла до Марти: — Тільки не дуйся!
І двері зачинилися.
2
Марта запитала у перехожого, котра година. Вже підходив час зустрічі із Володимиром. Думка, що він їй допоможе, збадьорила її, і вона пришвидшила крок.
В умовленому місці на неї вже чекали. Хлопець нетерпляче походжав, вивчаючи носаки своїх нових черевиків. Дівчина підійшла до нього саме тоді, коли він зупинився, щоб дістати чергову цигарку з блискучого портсигару.
— Ти чого на побачення з клунком приперлася? — запитав, сміючись, хлопець.
— Я від тітки пішла. Тепер не знаю, де ночувати... -відповіла, затинаючись. Вона не хотіла отак все відразу на нього вивалювати, але не було виходу.
— Ну... гм... — Володимир зморщив чоло і щось про себе помугикав, міркуючи над її словами. — Можеш на Подолі одну ніч заночувати.
— А потім? — запитала з надією на щось таке, в чому навіть собі боялася зізнатися.
— Що — потім? А потім тре до тітки вертатись.
— Не хочу! — вперто відказала Марта.
— Що означає «не хочу»? — звернувся він до неї, як до малої неслухняної дитини. — Не будь такою нерозважливою. Де ти зараз житло собі знайдеш? Коли житлова криза і ти без певної роботи!
— Я шити буду...
— Не сміши! Сама ти не впораєшся! Це ж не просто так — шити. Це треба клієнтів шукати.... — тон Володимира був лагідним і поблажливим водночас. — Тільки не думай мені зараз плакати! Це зовсім зайве і ситуації не допомогає! Я тобі пропоную цілком прийнятний, а головне — розумний вихід із ситуації.
У Марти справді на довгих темних віях затремтіли сльозинки й важкий клубок розпачу підкотився до горла. Але, почувши наступні слова Володимира, вона доклала зусиль, щоб опанувати себе:
— Не треба плакати і ламати тут мені комедію, бо піду додому! Давай краще повечеряємо. А тим часом ти заспокоїшся. Я голодний, до речі.
Марта слухняно пішла за хлопцем. Вже у дешевій, але смачній єврейській приватній харчевні Володимир повторив свою пропозицію, щоб вона заночувала на Подолі.