Герберт не довіряв більшовикам, і навіть це тимчасове пом'якшення режиму не викликало в нього оптимізму. Згідно зі своєю природою, він традиційно очікував найгіршого. Тому жахнувся, коли побачив роботу при кірсі викладачки німецької мови, Гедвіги Фалькович. Хіба вона сліпа й не бачить офіційної антирелігійної політики держави?! Йому хотілося підійти до цієї жінки і добряче її струсонути. Всі ці бесіди на релігійну тему, вечори самодіяльності з релігійними гімнами... Вона ж загубить і себе, і дітей!
Свої міркування він виклав Ларисі Василівні, до якої не міг не зайти. Вона зустріла його дуже радісно, водночас ніяковіючи, що майже вигнала його тоді, чотири роки тому. Але Герберт, у першу чергу, пам'ятав, що лише завдяки їй він зміг подолати тиф. Та й порада їхати до ситого села була в той час рятівною.
Хлопець був дуже здивований, коли дізнався, що Лариса Василівна викладає на Польських вищих педагогічних курсах імені Ф. Кона.
— Ви ж не маєте ніякого стосунку до поляків! — вигукнув він.
— Але хіба ви не знаєте катастрофічного становища з кадрами? Особливо в освіті. Щонайменше третина вчителів зараз напівграмотні. А їх має бути багато, осо-
бливо для так званої нацсправи. Тому більшовики нагально потребують зараз нас, старшого покоління. Принаймні тимчасово... Роздивіться, розпитайте, де можна влаштуватись і вам!
Тому Герберт вирушив до Наросвіти. Він майже не сподівався хоча б на якийсь успіх і вже розгублено розмірковував над тим, чи не доведеться йому повертатися до німецької колонії. Він не знав, до кого звернутись, і, щоб набратися сміливості й рішучості, сів на стілець у коридорі. Й мимоволі став свідком розмови двох службовців, які завзято сперечалися щодо одного місця у документі, поданому польською мовою.
— Тут товаришка мала на увазі... — наполягав старший чоловік, худий і сивий.
— Ні, ви помиляєтеся... — відказував йому молодший з невеликим черевцем.
— Дозвольте, я трохи знаю польську... — несподівано встряв у розмову Герберт.
— Молодець! — похвалив його переклад товстун і запитав: — Ви поляк?
— Ні.
— Звідки знаєте польську?
— Моя бабуся з Житомирщини. Вона мала якісь корені... І до костелу ходила.
— Значить, поляк, — вирішив худий. Його строгий погляд свердлив Герберта наскрізь. — А до костелу ви теж ходите? Як і бабця?
Останні слова прозвучали майже глузливо.
— Звичайно, ні. Як можна! — рішуче заперечив Герберт.
— Атеїст?
— Так, — підтвердив хлопець, але на душі було якось мулько. До релігії йому було байдуже, але водночас його опанувало неприємне відчуття, ніби він бреше.
— Ви знаєте, ми саме боремося зі шкідливим релігійним впливом, який здійснюється старими викладацькими кадрами у польських закладах освіти. От у минулому році громадянку Курилович зняли в одинадцятій школі, а в цьому — викрили ще одне контрреволюційне вогнище вже у дитячому будинку. Це справа про підривну діяльність громадянки Гонсіровської... — худий чоловік перебирав теки зі справами і, жбурляючи їх, голосно ляскав ними по столу. — А ось довелося викинути зі школи громадянку Рудницьку... Ви розумієте, ці люди, яким радянська влада, можна сказати, дала другий шанс, ведуть підривну роботу проти тієї самої радянської влади!
Товстун підтримав колегу:
— А це ж зривається навчальний процес!
— Так, звичайно, розумію, — безбарвним голосом підтвердив Герберт.
Старший чоловік кахикнув і підійшов ближче до справи:
— Вищу освіту маєте?
— Ні, тільки гімназію закінчив. Потім був на війні.
— А в громадянську?
— За червоних, звичайно, — збрехав Герберт. Йому за останні роки часто доводилося говорити неправду про своє минуле, але він так і не навчився цього робити з легким серцем. Щоразу слова давалися йому важко, їх доводилося просто видушувати з себе.
— Добре. Нам такі кадри потрібні.
Відтак Герберт знову влаштувався у Києві. Викладав польську мову, історію і літературу. Інколи перекладав. Його досвідом роботи зацікавилися, тому кілька разів він прочитав лекцію про нове життя німців на селі. До того ж давав приватні уроки української мови одному комуністові-єврею з Москви.
Того вечора Герберт ішов Володимирською вулицею й за кілька метрів помітив веселий гурт, який розтягнувся по всьому хіднику і стрімко наближався до нього. «Непмани, яке огидне явище!» — подумав Герберт. Серед трьох чоловіків розгледів меншу постать, яка здалася йому знайомою. «Та це ж Марта з голодної весни 1920-го! Як дивно розходяться шляхи людей, — міркував хлопець. — Лише вчора це було невинне дівча з села, а сьогодні — полюбовниця якогось дженджика-непмана... яскравий кармін на губах, підведені очі. Як звабно виглядають з-під легкої сукні округлі коліна, кокетуючи з перехожими! А той мужлай, очевидно, і є тим паршивим бахуром, що звів дівчину!» Увагу Герберта прикував високий молодик поряд із Мартою.