Выбрать главу

Марті здалося, що світ став крихкий-крихкий. Ніби зроблений зі скла або з павутиння снів, яке має розтанути перед світанком. Все стале і звичне чомусь водночас руйнувалося, і жінку охопив всепоглинаючий страх: іще трохи — й усе навколо затремтить і впаде, ніби театральні декорації.

Так, вона чула, що весь травень Київ лихоманило від трусів та арештів. Схарапуджені люди почали розпалювати грубки книжками, документами і листами. Але це було десь-інде, у знайомих знайомих, у інших будинках. Але ось землетрус прийшов у її життя і забрав батьків, сестер і брата, й потім забрів у кімнату їхньої комунальної квартири.

Жінці було важко це осягнути. Й вона заціпеніла від потрясіння.

Тоді Герберт засвітив лампу, потім поскидав з ліжка додолу принесені з Євбазу речі, до яких іще не торкалася Марта, зняв покривало і почав ніжно роздягати дружину, немов маленьку дитину. Жінка була слухняною і тихою. Коли вона лишилася в самій сорочці, чоловік поцілував її в чоло і сказав:

— Пора спати, кохана.

Вона скрутилася клубочком, а він ліг поряд, обійняв її за спину, немов обороняючи від усього світу. Вперше й востаннє за все подружнє життя вони спали у міцних обіймах. І більше ніколи — ні до цього дня, ні потім -вони не були такими близькими одне одному.

Розділ 6

Київ, друга половина 1929 року

1

У вересні 1929 року Герберта арештували. Потягнулися дні тривоги, невизначеності. Щодень Марта ламала голову над тим, де добути харчі для передачі Гер-бертові. Адже з роботи її було звільнено відразу після арешту чоловіка, про що вона йому на побаченнях так і не зізналася. Трохи виручав «Торгсин», але жили вони й до арешту скромно. У якийсь момент Марта спродала всю свою колекцію журналів мод, мистецькі альбоми й книжки з історії і навіть швейну машинку.

Хоча Герберт сидів у Лук'янівській в'язниці, на зустрічі з родичами підслідних на авто привозили до зловісної будівлі ДПУ на Інститутській. Підіймаючись угору по вулиці від Хрещатика, Марта пригадувала розстріли офіцерів ще в роки громадянської війни і мимоволі здригалася. Питала себе, чи ж не отримав уже свого пострілу її чоловік?

Щоразу вони сиділи за маленьким столиком у коридорі. На відстані кількох кроків за ними наглядав вартовий, але в розмову не встрявав. Але що то були за розмови? Марта здебільшого мовчала, пораючись біля кошика з їжею. Герберт був також небагатослівний, здавалося, їм нема й про що говорити. Зрідка він скаржився на монотонні допити, на те, що один день скидається на інший.

— Але чим це все відрізняється від нашого з тобою життя? Та нічим, — раптом додав він якось.

Останнє побачення з Гербертом міцно засіло в голові у Марти. Вона знову і знову прокручувала подумки розмову, яка пішла чомусь в один момент не так.

Він вийшов до неї якийсь інший. Це вона відчула відразу. Він зовсім не радий її бачити. Але вона відмахнулася від підказок своєї жіночої інтуїції, як це часто бувало, похапцем обійняла його і почала говорити про буденне. Що вдалося підготувати для передачі, що ні, про спільних знайомих.

Він уперто відмовчувався, а потім сказав:

— Скажи мені, Марто, ти ж мене так і не полюбила, правда?

Вона перестала порпатись у принесеному кошику, завмерла, відтягуючи відповідь. Шукала якихось підходящих слів, але не знаходила. Голова була зовсім порожня.

— Ну ж бо, подивися на мене, Марто, — в його голосі звучала якась безмежна втома. — Так і не покохала?

— Ні, — відповіла Марта чесно і кинула швидкий погляд на чоловіка.

— То й добре, — відповів Герберт. — Добре, що ми все вирішили. Тепер я попрошу тебе одну річ... Не приходь до мене більше, забудь взагалі про моє існування. Так буде краще для нас обох.

— Герберте, не кажи дурниць! — спалахнула Марта. -Як я можу тебе кинути?

Все її єство повставало проти чоловікового прохання. Що вона робитиме без нього? Як житиме з принизливим відчуттям огиди до себе і сорому за те, що залишила його у найскрутнішу мить? Чому він її мучить? І як його переконати у зворотному? Може, він так рятує її від переслідувань? Вона б охоче повірила в його геройський учинок, коли б він хоч легенько натякнув на це. Але ні, уважно вивчивши збайдужіле обличчя Герберта, вона помітила лише, що йому справді хочеться порвати з нею. Чому? Хіба не залагоджуються зараз, коли почалися ці жахливі арешти, найприкріші сімейні конфлікти, хіба не прагне душа знедоленого мати хоча б маленький прихисток, знати, що хтось турбується про його долю, вірить, чекає?