І раптом страшний здогад промайнув у голові Марти — її чоловік просто вже попрощався з життям. Він припинив боротьбу вже давно, здається, ще до їхнього знайомства. Протягом усієї історії їхніх стосунків вона десь на підсвідомому рівні відчувала, що живе не з борцем. І лише вітер повіяв сильніше, Герберт остаточно склав зброю. Таким людям не потрібні близькі, вони самі собі не потрібні.
— І передач також не треба, — сказав Герберт, прорізаючи своїми словами мовчанку.
— Як хочеш, — відповіла Марта, підійшла до чоловіка і торкнулася губами його зарослої впалої щоки. Хвиля ледь чутної ніжності пройняла її, адже були не чужими людьми. Але, відчуваючи в ньому лише холод, повернулася й пішла геть.
Чи побачаться вони колись? — питала себе Марта, виходячи надвір. Ішов дощ, вона куталась у хустку, у свої стомлені думки, у сірість хмар, що нависали над містом. Прагнула заховатися від всепоглинаючого відчуття самотності, що огортало її м'яко, майже лагідно, але безжально, як тортури іспанської інквізиції.
Вона так само готувала передачі, але не писала більше листів, не ходила на зустрічі. Боролася за життя, змагалася з побутом... Чекала чогось.
Одного дня — ніби дзвінок будильника:
— Женщіна, нікакіх сєводня пєрєдач.
— Ні? Не можна? Ну, візьміть! Що ж я робитиму з цим усім?
— Хочєшь, я сьєм, — сміється, щурить очі, прикурює папіроску.
Марта розгубилася, не відповіла. Йшла і йшла вулицями міста, не помічала нічого навколо себе. Вона останнім часом так і ходила, не звертаючи уваги на пору року, будівлі, перехожих, дерева. Але зараз у неї було відчуття, ніби її збудили раптово і вона не може втямити, хто вона і де. Може, це справді сон? Все пливе чи то в тумані, чи то в потоці її сліз, зливається у єдину сіру масу. І лиш окремі фрази долітали до неї.
Раптом щось змусило Марту зупинитись і обернутися. На протилежній стороні вулиці стояв і пильно розглядав її розгублену постать Іван. Побачивши, що жінка його помітила, він різко повернувся і швидко пішов геть. Марта трохи постояла в заціпенінні, а потім кинулася його наздоганяти. Десь поруч засигналило авто, але вона на те не зважала. І щось було дуже принизливе і незграбне в тому, як вона бігла з торбами, спотикаючись, за Іваном.
— Постривай! Іване! Іване! — гукала вона до його спини ніби не своїм голосом, але він навіть не стишував ходи.
Нарешті Марті вдалося наздогнати його і шарпнути за плече. Він мусив зупинитися.
— Що робити, Іване? Він же не винен! Я нічого не розумію! І передач не приймають, — вона говорила збиваючись, суцільним потоком, ніби причинна.
— Марто, я тобі нічим не можу допомогти. Герберт сам винен.
— А може, все-таки можна щось зробити? Щось іще зробити? І чому не беруть передачу? — Марта благально заглядала в очі Іванові.
Здавалося, що зникла вся її неприязнь до цього чоловіка. Він зараз — цар і Бог. Людина, яка знає те, чого вона ніяк не може зрозуміти, і, можливо, ще може врятувати Герберта...
— Марто...
Іван не знав, що сказати цій дивній жінці, яка так несподівано час від часу виринала з його минулого в різних іпостасях. Вона була стомлена, змарніла, видавалася старшою за свій вік, запнута теплою сірою хусткою. Старенький сірий костюм обвис на ліктях, де-не-де подерся. Іван навіть здивувався, як колишня модниця і кравчиня могла залишити щось принаймні не зашитим.
— Марто, Герберт сам винен. Навіщо було так задиратися зі слідчим?
— Не розумію. А як бути з передачею?
Іван спохопився. Збагнув, що Марта не знає того, що відомо йому.
— Він мертвий, зрозуміло?
Харків, травень 1929 року
Іван долонею пригладив скуйовдженого чуба. Була глуха ніч, а він усе нидів над паперами — безцільно, без жодного конкретного результату. Сюди хоч би краплинку його борецького завзяття року так 1920-го. Але ж ні.
Це тривало вже довгенько, та він навіть собі не признавався у дивній своїй хворобі. Здавалося, навколо все якось змертвіло, а реальність набула дивної драглисто-ті, глевкоти поганого сну. Світ навколо хитався, а під ногами чоловік уже не відчував твердого грунту. Ідеї, які ще вчора запалювали Івана, змушували зриватися з ліжка зранку і не спати ночами, давали приємне відчуття правоти і вірності обраного шляху, зникли. Ні, не розвіялися у тумані одноманітної буденщини, а втратили свою вагу. Пустка, міраж.
І від цього відчуття порожнечі його проймали раптові напади панічного стану. Такого страху, що пронизував кожен міліметр його душі, ба, навіть кінчик кожної волосини. Серце гупало, вискакуючи з грудей, а чоло покривалося рясними краплями поту.