Запинаючи на собі хустку, Ліна придушила ще один напад кашлю. Плечі її безсило опустились, і вона, тримаючись за бильце, сіла на канапу.
— Ти чого? Що трапилося? — запитала Марта.
— Я так думаю, що мені не подолати цю авантюру. — Оспале личко колишньої «грецької богині», обрамлене грубою хусткою, здавалося зів'ялою зрізаною трояндою. — До того ж я для тебе весь час у дорозі буду тягарем.
Усвідомлення правоти Ліниних слів пройняло холодом і страхом. Практичний розум Марти швидко прорахував, де і за яких обставин подруга буде для неї баластом. Саме вона, Марта, ще здорова й до кінця не зламана, сповнена сили й завзяття, може реалізувати план втечі. Вона сама...
Ліна побачила реакцію подруги й додала:
— Спробуй сама! Можливо, тобі справді вдасться вирватися з країни, знайти моїх батьків. Вони давно вже переїхали з нашого колишнього будинку, але я напишу тобі кілька адрес своїх знайомих.
— Ти говорила, що писала друзям відразу, як перебралася до Києва, але не отримала відповіді. -зауважила Марта, а у її голові й серці тривала напружена боротьба й пошук рішення.
— Пройшло лише два чи півтора місяці. Відповідь іще може бути в дорозі.
— За цей час і адреси знайомих могли змінитися...
«Або вони не мають наміру відповідати», — вже подумки додала Марта.
— А знаєш, — пожвавилася Ліна, — можливо, хтось уже дав знати моїм батькам, і вони зараз міркують над тим, як би мене витягнути звідси! Як я відразу не подумала?! Це означає, що ти можеш спокійно лишати мене тут! Прошу тебе, їдь! Не переживай за мене!
«Кого ти хочеш обдурити, подружко»? — подумала Марта. Вона розуміла, що Ліна з її поганим здоров'ям і невмінням виживати у суворій радянській дійсності, приречена, якщо її залишити саму. Вона не витримає ні висилки, ні арешту і навіть поневірянь узимку без даху над головою. Єдине, що вона вміє, — це танцювати, грати на піаніно, перекладати. Груба фізична праця просто доб'є її легені, і все.
З іншого боку, тікати з Ліною — надто велика відповідальність. Чи не стане саме її, Мартина, авантюра причиною передчасної смерті подруги?
Лишитися тут і підкоритися долі? Чекати з дня на день вироку ДПУ, повільно вмираючи голодною смертю? І повсякчас, щохвилини решти свого життя боятися. Зростися зі страхом, ніби з другою шкірою, стати плазуном. Відтягувати дату кінця лише для того, щоб просто існувати, не жити. І не сподіватися більше на щось хороше у житті. Змиритися, віддатися течії... Ні! Годі! Вона більше так не може. Якщо вже останній варіант, то краще відразу полізти у петлю!
Марта прийняла рішення, і її очі знову спалахнули:
— Ліно, ми їдемо вдвох, і це не обговорюється. І ми не маємо часу, щоб тут сперечатися, бо скоро попрокидаються наші «свідомі» сусіди.
— І ми залишимо всі речі?
— На них немає часу! Поки ми будемо займатися продажем речей, може прийти ДПУ з арештом і обшуком. А гроші на дорогу в нас є.
За кілька хвилин Марта коротким поглядом попрощалася з кімнатою, де пройшло майже шість років її подружнього життя, і без жалю тихо причинила двері.
3
Їм пощастило купити квитки і мовчання провідника. Поїзд мчав усе далі й далі від Києва. А за вікном миготіли дерева, поля, маленькі станції й великі вокзали. Ніч ніби розмазувала за вікном акварельний малюнок прямою лінією пензля, змішуючи фарби, стираючи контури.
Марта сиділа просто біля вікна, а поряд на її плечі вже давно спала Ліна. Легкий початок утечі підбадьорив подругу й додав їй оптимізму. Марта ж, навпаки, залишена сам на сам із власними думками, втрачала впевненість у собі. Серце завмирало від осягнення величі тієї невідомості, що чекала на них попереду.
Але водночас у холодному, переповненому людьми вагоні, де тютюновий дим змішувався з людським потом, гудінням голосів, кашлем і дитячим плачем, перед невідомістю примарного завтра, вона відчула вперше за останні багато років, що вона жива, відчула як резонує її серце з рухом життя, як за спиною з'являються крила свободи. Цієї ночі, коли поїзд невблаганно мчав її геть від усього знайомого і рідного, вона, здається, повернулася до самої себе.
Розділ 7
Київська область, березень 1933 року
Маргарита натягнула поверх рожевого мереживного пеньюара шовковий халат, сіла на канапу і підпалила цигарку в тонкому мундштуку. Голосно позіхнувши, зробила першу затяжку, задумалася і крикнула наймичці: