Раптом хтось грюкнув вхідними дверима, кахикнув у сінях і постукав. Маргарита спершу подумала, що це нарешті повертається з роботи Пилип Іванович, потім здивувалася, чом би йому стукати? Ламаючи собі голову над тим, хто це може бути, жінка попросила увійти.
На порозі з'явився здоровань у трохи замалому на нього жіночому сільському кожусі. Він пройшов до світлиці, залишаючи сліди від багна, і, покрутивши вуса, сказав:
— Здрастуйте, Маргарито Петрівно...
— І вам доброго вечора! — відказала жінка. Вона кинула погляд на сліди на постілці і тепер міркувала над тим, хто ж цей чоловік зі знайомим обличчям і чи вилаяти його, чи промовчати.
— Я, Маргарито Петрівно, околяса розказувати не вмію з етими всякими женськими штучками, тому говорю прямо: ваш муж погиб два часа назад смертю храбрих у борьбі з куркульським класом.
Жінка зойкнула і сіла на канапу. Її широко розплющені очі приголомшено дивилися на чоловіка, немовби сподіваючись почути, що це був просто поганий жарт.
— Ето хорошо, шо ви воспріняли новость нормально, як і полагаєцця жінці героя, — сказав чоловік, переминаючись з ноги на ногу. — Тепер кажіть, де ложить тєло.
— Яке тєло? — перепитала Маргарита.
— Як яке! Вашого мужа! — здивувався здоровань і нервово посмикав вуса.
— Отут на стіл і кладіть! — обізвалася Одарка. Її голос звучав по-діловому сухо. А в очах жахтіли якісь іскри старанно прихованого задоволення. Але в кімнаті не було жодної людини, яка здатна була б їх розгледіти.
Чоловік зітхнув з полегшенням і нахилився до вікна, щоб дати сигнал комусь, хто чекав біля воріт.
За хвилину хата наповнилася чоловіками, які зчинили справжню веремію. Хтось вносив тіло, хтось відразу ж починав курити і прикладатися до самогону, який налила Одарка. До слова, наймичка встигала всюди: і чарку подати, і розпорядитися.
Маргарита мовчала. Вона то підводилася й тупцяла, не знаючи куди себе подіти, то знову сідала на канапу. Їй муляли дві речі: геть стоптані, покриті грязюкою, недопалками й плювками доріжки й безкровне тіло чоловіка. Врешті вона не витерпіла і запитала якось дуже голосно:
— А де кров?
Чоловіки замовкли, і у світлиці стало тихо. Хтось кашлянув, харкнув і сплюнув.
— А де кров? — повторила запитання Маргарита.
— Ето... дєло було так: об'їжджаємо ми поля з пшеницею. Охраняєм, так сказать, соціалістічєскую собственность. — почав здоровань. — А тут Микитка помітив куркульське байстрюччя. Вони врозтіч. Ми на конях за ними. Пилип Іванович попереду. Зловили спершу менших, повитрушували буряк колгоспний. Батогом по сраці — і порядок! А один старший вилупок торбу за спину заховав, став як укопаний і кричить: «Не дам!»
— Шпингалет, сука, упертый! — перехопив нитку розповіді інший чоловік. — Филипп Иванович ему по морде плетью раз ударил, второй. А тот — ни в какую, гадёныш! Взял на шарап социалистическую собственность, так сказать, контрреволюционер хренов, и еще и упирается, собака. Ну, тогда Филипп Иванович третий раз замахнулся, не рассчитал и полетел с коня да шею и скрутил!
— А Микитка розстроївся. Жалко йому стало корє-ша. Ну, той пацана куркульського й порішив, — доповнив розповідь чоловік у жіночому кожусі і ляснув по плечу понурого хлопця років сімнадцяти.
— Так, что — отомщен ваш муж! — урочисто промовив другий оповідач, тяжко хекнув убік, вихилив гранчак самогону і делікатно кахикнув. — Ну, что, товарищи, вдова, может быть, хочет проститься с мужем. А мы, коммунисты — соратники по борьбе — и сельский актив, должны позаботиться о том, чтобы завтра достойно проводить погибшего товарища в последний путь.
Чоловіки вийшли з хати. Стало тихо й порожньо.
Маргарита глянула на тіло свого чоловіка, і її пронизав страх. Ще кілька годин тому вона спокійно роздивлялася з вікна цілу підводу з покійниками, а цей один вселяв у неї непереборний жах. Вона навіть не могла до нього підійти.
Їй раптом страшенно захотілося до батьків, до любих тата й мами. Бо тільки зараз Маргарита прощалася з дитинством. Здавалося, приємна гра скінчилася, закрито книжку з казкою про прекрасного принца й у двері стукає суворе життя.
— Одарко, — запитала вона не своїм голосом, — ти знаєш, що у таких випадках роблять?
— Тільки як по-церковному.
— Не підходить... — несподівано м'яко заперечила Маргарита.
— Покійника перш за все миють. — уголос, ніби сама до себе, міркувала Одарка.
Жінка заглянула в обличчя чоловіка, перемазане багнюкою, і сказала, показуючи на мерця нафарбованим пальчиком: