— Помити — це добре. Помий його, а я... я поки на кухні посиджу, — і під здивованим поглядом наймички попростувала геть із світлиці.
Вже виходячи, вона почула, як Одарка сплюнула і кинула зневажливе: «От вам, людоньки, і любов!» В інший час вона б отримала від Маргарити за це доброго поличника, але зараз жінка лише стенула плечима. Хай думає, як їй хочеться!
Потинявшись між каструлями, навіть щось скуштувавши з пишної вечері і хильнувши чарочку самогону, Маргарита облизала пальці й сіла на лаву. Раптом їй здалося, що голова її важка-важелезна, і жінка й незчулася, як поринула в сон.
Прокинулася від якогось шуму. Ще не прийшовши до тями та й до пуття не згадавши останні події, вона зайшла до світлиці й завмерла від жаху на порозі. Біля входу стояв чужий чоловік. Худюща його постать була вдягнена у якесь дрантя, що висіло на ньому, як на городньому опудалі. З-під кошлатої бороди визирали очі божевільного.
— Хліба! — сказав чоловік і посунув на Маргариту. І лише зараз вона побачила, що у руці незнайомець міцно стискає сокиру.
Поволі відступаючи назад, жінка краєчком ока помітила Одарку, яка беззвучно причаїлася під столом з покійником.
— Хліба! — повторив чоловік уже на порозі кухні.
Маргарита позадкувала ще кілька кроків і стегном оперлася об куток столу. У скронях оглушливо пульсувала кров, а серце калатало так, ніби било у тривожний дзвін. Їй здавалося, що вона потрапила у пастку, з якої немає виходу. Але раптом рятівна думка промчала у її зворохобленому мозку: це ж вона своїм тілом ніби не дає доступу до тієї пишної вечері у неї за спиною. Вона зробила крок праворуч, так, щоб, відступаючи, обійти широкий дерев'яний стіл, який уже за мить замість шанців стояв між нею і незнайомцем.
Чоловік уже не бачив її, його вирячені очі божевільного прикипіли до їжі. Скориставшись цим моментом, Маргарита оббігла стіл і вискочила з кухні до світлиці, де самотньо лежав покійник. Позаду у сінях незачинені вхідні двері раз у раз ляскали від вітру. «Втекла, скотина», — подумала про Одарку Маргарита. Що ж робити?! Треба покликати на допомогу.
Жінка почала згадувати, де хата сільського голови, а де розквартировано партактив. Але їй важко було виокремити якусь точну інформацію: вона була надто схвильована, до того ж чоловік забороняв їй тинятися селом і вона, по суті, не знала місцевості.
Щось тяжке гупнуло в кухні, і Маргариті здалося, що це чоловік іде її вбивати. Вона вже нічого не обдумувала, а просто вискочила з хати і помчала нічним селом.
Коли за півгодини до хати увійшли Одарка з сонним Микиткою, то вони побачили лише мертвого чоловіка, який лежав під столом у кухні. Голодний, накинувшись на їжу, він підписав собі смертельний вирок і тепер лежав у блювотинні горілиць, вдивляючись невидющими очима у стелю.
— Та це ж батько того малого паршивця! — сказав Микитка й з досадою пнув мерця чоботом.
Одарка тихо перехрестилася за спиною у хлопця.
— Завтра розберемось! — вирішив Микитка.
— А хазяйка?
— Та зараз прийде!
— Вона ж, мабуть, не при собі!
— Що ви таке на Маргариту Петрівну, вдову комуніста, наговорюєте! — обурився Микитка. — Сказав розберемось, значить розберемось. З утрєчка.
Хлопець іще раз для певності копнув покійника і, сплюнувши, вийшов з хати.
Одарка вийшла до світлиці, сіла на канапу й голосно заголосила. Їй не було шкода ні Пилипа Івановича, ні того незнайомого чоловіка. Якесь неясне жіноче чуття підказувало їй, що незабаром доведеться їй знову поневірятися й боротися із примарою голодної смерті.
А Маргарита місила босими ногами (домашні капці вона давно загубила) холодне багно, продираючись крізь хащі лісу. Де він тільки взявся, той ліс? Вона лише хотіла піти коротшим шляхом, про який чула від чоловіка. Мороз березневої ночі вже привів її до тями, й мозок працював, як годинник. Але з того не було користі. Вона безнадійно заблукала.
Лише під ранок жінка вийшла на околицю якогось села. Обвела поглядом хати, і їй здалося, що тут ніхто не живе. Село стояло тихе: не чути було ні гавкоту собак, ні співу півнів. Хати були понурі, темні. Аж ось праворуч Маргарита побачила господу, у якій світилося, ба, більше — з димаря йшов легенький димок.
Набравшись мужності, завжди така впевнена у собі, а тепер злякана й нерішуча, Маргарита постукала у двері. Відчинила висока жінка років трохи за тридцять.
— Доброго ранку! Чи не могли б ви мене пустити погрітися, я заблукала й замерзла, — попрохала Маргарита мовчазну господиню і, подумавши, що тій потрібно більше інформації, додала: — На мою хату напав чоловік із сокирою, я побігла по допомогу і збилася із шляху. Якби ви мені дозволили відігрітися і сказали, де найближчий партактив, то я була б вам дуже вдячна. Я потім ще й заплачу вам... І хліба... хліба дам.