Микола. До чого ж ти там дослужишся?
Степан. Столоначальником буду, а потiм, може, й секретарем, чин дадуть, женюся на багатiй…
Микола. Так. А менi скучно за тобою: умiстi вчились у отця Ксенофонта, умiстi й науку скiнчили, та й розiйшлися! Пам'ятаєш, як на гречку отець Ксенофонт нас становив за те, що не вивчили дев'ятого псалма? А ми повтiкали додому й поховалися у бур'янах, а Марися нам їсти носила… Смiха!
Тi ж i Мартин.
Мартин. Ну, сину, поснiдаєш, та й з богом в путь! Уже конi готовi, щоб сьогодня за сонця в город поспiв, бо завтра i на службу треба, — це не то, що воза пiдмазувать або воли на пашу гнать, там дiла поважнiй. (До Миколи). А ти, хлопче, все батьковi воли пасеш?
Микола. Пасу. Не всiм же, дядюшка Мартин, i в чиновники йти…
Мартин. Правда, правда! Не всякий може дiло розумiть… Кому до волiв, кому до бумаг — така жеч…
Микола (подає Степановi руку). Ну, прощай, брат, благополучної тобi дороги.
Степан. Спасибi.
Микола. Прощайте, дядюшка Мартин.
Мартин. Iди здоров!
Микола пiшов.
Чого вiн до тебе в'язне, якi ви товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у кожного з вас iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими. Яка тобi компанiя Микола? Мужик — одно слово, а ти на такiй линiї, трешся мiж людьми iнчого колiна… Може, бог дасть, i столоначальником будеш або й письмоводителем у станового — це не то, що «цоб, половий!..», «цабе, перiстий!», а пiт йому ллє, а пил припада на лице, i смуги по всiй тварi, та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд мазницi, а у тебе друга линiя! Одно те, що не сьогодні-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на той рiк дадуть; атестат з уєздного училища нужен, казав менi секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!.. Ну, а як будеш колежеський регiстратор, то тобi й мундир який полагається, i кокарда?
Степан. Аякже. Воротник, вишитий по чорному бархату золотом, застiбається в один борт на дев'ять пугвиць!
Мартин. От бач! Де ж йому рiвняться? Коли б, господи, тiлько утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що Каєтан Iванович завiря, що коли вже депутатське собранiє признало, то й сенат признає.
Степан. Каєтан Iванович казав менi: поклонись батьковi i скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремiнно утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!..
Мартин. Треба йому четвертей п'ять вiвса послать. Там як побачиш Каєтана Iвановича, нагадай йому про мендаль, вiн вже знає. Скажи: папiнька просили за мендаль. Не забудь.
Степан. Добре, не забуду.
Мартин. Iди ж снiдай, а я дещо звелю Омельковi.
Степан пiшов.
Мартин, а потiм Омелько.
Мартин (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тiлько дворянськi порядки позаводить… Вирядю Степана i приймусь за дворянськi порядки. (У дверi). Омелько, Омелько!.. (До себе). Хоч i коштує багато, та зате ж порiвняюся з Красовським.
Входе Омелько.
Ти б надiв чоботи.
Омелько. На бiса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i в постолах.
Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — i в постолах!
Омелько. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сiно засуну, то менi й байдуже.
Мартин. Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи!
Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?
Мартин. Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте та гарненько закрий сiно, щоб панич у реп'яхи не вбрався.
Омелько. Який панич?.. Хiба Красовського панич поїде з нами?
Мартин. Сто чортiв тобi в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович — такий самий панич!
Омелько. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?
Мартин. От я як трiсну тебе в пику твою репану, то ти не тiлько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.