На довершення всього марно пропало Мартінове найкраще оповідання «Казан». У розпачі кидаючись від журналу до журналу, він послав його до редакції «Хвилі» — світського тижневика, що видавався в Сан-Франциско. Іден вибрав цей часопис головне тому, що містився він недалеко. Перепливши затоку, можна було дістати відповідь. Як же Мартін зрадів, коли через два тижні побачив своє оповідання повністю надрукованим в останньому номері, з малюнками, та ще й на почесному місці. Ідучи в піднесеному настрої додому, він думав про те, скільки йому заплатять за одну з найкращих його речей. Було дуже приємно, що твір надрукували так швидко, а що редактор не повідомив його завчасу — то тим приємніша була несподіванка. Мартін почекав тиждень, два і ще кілька днів, але, зрештою, відчай переміг нерішучість, і він написав редакторові «Хвилі», висловивши в листі здогад, що, певно, через недогляд секретаря його невеличкий рахунок десь загубився.
Хай навіть і п'ять доларів, міркував собі Мартін, і то б можна було купити бобів та гороху та написати ще з півдесятка не згірших оповідань.
Нарешті від редактора прийшла відповідь, що вразила Мартіна своїм незрівнянним зухвальством.
«Ми вам дуже вдячні, — мовилося в листі, — за ваше чудове оповідання. Усій редакції воно дуже подобається, і, як бачите, ми надрукували його негайно і на почесному місці. Сподіваємося, що ілюстраціями ви задоволені.
Як видно з вашого листа, ви керувалися хибною думкою, ніби ми платимо за незамовлені рукописи. Цього ми ніколи не робимо, а ваше оповідання незамовлене. Одержавши його, ми, природно, вважали, що ви знаєте наші умови. Можемо тільки висловити свій глибокий жаль з приводу цього прикрого непорозуміння і запевняємо вас у нашій незмінній пошані. Ще раз дякуємо за ваш дарунок і сподіваємося на співпрацю в майбутньому. З повагою і т. д.».
У постскриптумі було додано, що хоч «Хвиля» нікому безкоштовно не надсилається, але редакція на той рік з великою приємністю висилатиме йому журнал.
Після того Мартін почав на першій сторінці кожного свого рукопису зазначати: «Гонорар на звичайних ваших умовах».
«Колись, — утішав він себе, — мені платитимуть на моїх звичайних умовах».
Мартіна раптом охопила гарячка самоудосконалення, і він переробив і виправив «Людну вулицю», «Вино життя», «Радість», «Пісні моря» та інші свої ранні твори. Для роботи йому й тепер було мало дев'ятнадцяти годин робочого дня. Він надзвичайно багато писав і силу-силенну читав, заглушуючи працею муки, які терпів від бажання курити. Прикрашені яскравою наліпкою ліки проти куріння, що прислала Рут, він заховав у найдальший закапелок. Особливо важко було Мартінові без тютюну в дні голодування. Хоч як намагався він приглушити в собі бажання курити, воно не покидало його. Жертву цю він вважав за найбільший у світі подвиг, хоч, на думку Рут, він лише робив те що слід. Вона купила йому на свої кишенькові гроші ліки проти куріння і через кілька днів забула про них.
Хоч Мартін ненавидів і зневажав свої написані за схемою газетні оповідання, але вони мали успіх. Ці твори дали йому змогу викупити заставлені речі, сплатити більшість боргів і придбати нові шини до велосипеда. Завдяки цим оповіданням у нього в казанку щодня щось кипіло і ще лишався час для поважної роботи; підохочувала його згадка про сорок доларів, одержаних від «Білої миші». Він підтримував свою віру цим спогадом і був певен, що справжні першорядні журнали платять невідомим авторам стільки ж, а то й більше. От лишень як знайти шлях до тих першорядних журналів? Найкращі його оповідання, статті й поезії все ще марно до них добивалися, тоді як під різноманітними обкладинками цих журналів він щомісяця знаходив силу нудної, сірої і бездарної писанини.
«Якби хоч один редактор, — іноді думав Мартін, — зволив зійти із своїх недосяжних висот і написав мені хоч одне слівце заохоти! Хай мої роботи не такі, як їм треба, хай вони з якихось там міркувань непридатні для їхніх журналів, але ж світиться у них де-не-де хоч іскрина, варта уваги!..» І знов витягав він з-під столу рукописа, перечитував безліч разів, даремно силкуючись зрозуміти причину мовчанки редакторів.
Коли прийшла чудова каліфорнійська весна, настав край Мартіновому добробутові. Кілька тижнів його непокоїло дивне мовчання газетного синдикату. А тоді одного дня листоноша приніс йому десять його «штампованих» оповідань. При них був коротенький лист, де повідомлялося, що синдикат переповнений рукописами і що новий матеріал прийматиметься лише через кілька місяців. А Мартін, покладаючи надію на ці оповідання, останнім часом нещадно витрачав гроші, бо досі синдикат платив йому по п'ять доларів за кожне оповідання і жодного не забракував. Отже, цей останній десяток Мартін теж вважав за проданий і жив так, ніби мав у банку п'ятдесят доларів. Тим-то він нараз опинився в скруті, не перестаючи в той же час розсилати свої ранні твори до газет, які не хотіли платити, а пізніші твори пропонувати журналам, які не хотіли їх купувати. І знов йому довелося ходити до ломбарду в Окленді і заставляти речі.