— Але ти сам казав, що хочеш «досягти неможливого», — заперечила вона.
— То тільки образ. Я прагну робити те, що вже й до мене робили люди — писати і жити літературною працею.
Мовчанка Рут роздратувала Мартіна.
— Невже для тебе моя мета така ж химерна, як і шукання вічного двигуна?
Він почув відповідь Рут у потиску її руки, в ніжному материнському потиску, яким заспокоюють скривджену дитину. Для неї він тоді й справді був скривдженою дитиною, шаленцем, що хотів досягти неможливого.
При кінці розмови Рут ще раз нагадала Мартінові про неприязнь до нього її батьків.
— Але ж ти любиш мене? — спитав він.
— Люблю! Люблю! — вигукнула дівчина.
— І я люблю тебе, а не їх, і до їхньої неприязні мені байдуже, — радісно сказав він. — Бо я вірю у твою любов і не боюся їхньої ворожості. На цім світі все нетривке, крім кохання. Кохання, якщо воно сильне, не збивається з шляху і не спотикається на кожному кроці.
Розділ XXXI
Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це була і радість і прикрість. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна і завважила його схудле від голоду обличчя та стомлені, розпачливі очі. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку під заставлений велосипед: починалися осінні дощі, і замість костюма довелося заставити велосипеда.
— У вас є ще чорний костюм, — сказав лихвар, який знав усе Мартінове майно. — І краще не кажіть мені, що ви заставили його у того єврея Ліпке, бо коли ви…
Лихвар так грізно зиркнув на Мартіна, що той поспішився вигукнути:
— Ні, ні, костюм у мене! Але мені він потрібен для деяких серйозних справ.
— Ну, що ж, — відказав лихвар, трохи одійшовши, — мені він теж потрібний для серйозної справи. Без нього я не можу дати вам грошей. Не думаєте ж ви, що я беру в заставу задля розваги.
— Але ж велосипед коштує сорок доларів і цілком справний, — доводив Мартін. — А ви дали мені за нього лише сім доларів. Та навіть і не сім, а шість із чвертю, бо ж відсотки ви берете наперед.
— Якщо вам потрібно ще грошей, приносьте костюм.
Після цієї відповіді Мартін кинувся геть з тісної, душної крамниці, і такий одчай відбився на його обличчі, що аж його сестра засмутилася.
Не встигли вони привітатись, як до зупинки на Телеграф-авеню підійшов трамвай. Коли Мартін, допомагаючи сестрі сісти у вагон, потиснув їй руку, вона зрозуміла, що він не поїде з нею. Стоячи на приступці, Гертруда глянула на змучене братове лице, і знов їй стислося серце.
— Ти не їдеш? — спитала вона. І ту ж мить зійшла з приступки.
— Я ходжу пішки… знаєш, для розривки, — пояснив він.
— Ну, то й я трохи пройдуся з тобою, — мовила Гертруда. — Може, мені теж це піде на користь. Я останнім часом щось погано себе почуваю.
Мартін глянув на сестру, і йому стало ясно, що вона справді почуває себе зле. Про це свідчив її неохайний вигляд, нездорова огрядність, похилі плечі, стомлене обличчя й важка незграбна хода — чиста карикатура на легкі рухи колись здорової і веселої дівчини.
— Ти краще далі не йди, — сказав Мартін сестрі, коли на першому ж розі вони спинилися перепочити. — Почекай трамвая.
— О Боже, як то я сьогодні натомилася! — віддихувалась вона. — Але в таких легких черевиках, як у тебе, я б теж не відстала. Тільки до північного Окленда ти в них не дійдеш — розваляться.
— У мене є ще одні, кращі, — відповів Мартін.
— Може, прийдеш завтра обідати? — сказала Гертруда якось не до речі. — Містера Хігінботема не буде вдома. Поїде в справах до Сан-Леандро.
Мартін похитав головою, але не зумів приховати голодного вогника, що блиснув йому в очах, коли Гертруда згадала про їжу.
— У тебе, Марте, немає ні цента. Тому й ходиш пішки. Для розривки! Аякже! — Вона хотіла презирливо пирснути, але це в неї не вийшло. — Стривай лишень…
І, порившись у сумці, Гертруда сунула Мартінові в руку п'ять доларів.
— Я, здається, пропустила твій день народження, — пробурмотіла вона.
Мартін інстинктивно затиснув у жмені золоту монету. Він відчув, що брати її не слід, і мучився вагаючись. Цей золотий кружечок означав харчі, життя, бадьорість тіла й ясність духу, енергію для дальшої творчості. І хтозна! Може, пощастить написати щось таке, що дасть йому багато золотих монет. Перед його очима промайнули рукописи двох останніх статей. Вони лежали під столом на купі повернутих редакціями творів, а послати їх далі Мартін не мав марок, і він ясно побачив заголовки, віддруковані на машинці: «Жерці тайни» і «Колиска краси». Мартін нікуди ще не посилав їх. Проте це найкращі з його статей. Аби тільки дістати марки. Раптом його пойняла віра в успіх, і Мартін швидким рухом сунув монету в кишеню.