— Що це? Квиток на пором? Давайте і його. Він коштує десять центів. Отже, з квитком я одержав од вас чотири долари дев'яносто п'ять центів. Належить мені ще п'ять!
Він люто глянув на містера Уайта, але ця тендітна особа вже простягала йому нікелеву монету.
— Дякую, — сказав Мартін, звертаючись до всієї компанії. — На все добре.
— Грабіжник! — прошипів йому вслід містер Ендс.
— Шахрай! — огризнувся Мартін, грюкнувши дверима.
Мартін був у захваті від своєї перемоги, в такому захваті, що, згадавши про п'ятнадцять доларів, які йому завинив «Шершень» за «Пері й перли», вирішив одразу ж піти й вирвати їх. Але в «Шершні» засіла купка чисто виголених молодих і дужих хлопців, справжніх розбійників, що звикли грабувати всіх без винятку і навіть один одного. Після сутички, під час якої було трохи попсовано редакційне майно, редактор (колись найкращий атлет в університеті), за допомогою секретаря, агента по передплаті і швейцара, виставив Мартіна за двері і навіть допоміг йому дуже швидко спуститися сходами.
— Заходьте частіше, містере Ідене, завжди раді вас бачити, — глузували вони.
Мартін піднявся з землі і теж засміявся.
— Ну, — сказав він, — проти трансконтинентальних гнид ви просто чемпіони!
Йому відповіли веселим реготом.
— Мушу вам сказати, містере Ідене, — гукнув йому редактор «Шершня», — що як на поета ви теж зух. Де це ви так навчилися прямого удару?
— Там, де ви навчилися подвійного нельсона, — відповів Мартін. — В усякому разі, синець у вас під оком буде.
— А у вас шия вже стала на місце? — люб'язно спитав редактор. — Знаєте що, може, підем усім гуртом та вип'ємо? Звісно, не на честь вашої ушкодженої шиї, а на честь цієї невеличкої баталії.
— Переможений мусить погоджуватись, — відповів Мартін.
Отож і грабіжники й пограбований випили разом і дружно погодилися на тому, що перемагає дужчий і що п'ятнадцять доларів за «Пері й перли» законно належать «Шершневі».
Розділ XXXIV
Артур лишився коло хвіртки, а Рут ступила на сходинки до дверей Марії Сільви. Вона почула швидке цокотіння друкарської машинки, і, ввійшовши в кімнату Мартіна, побачила, що він друкує останню сторінку рукопису. Рут завітала, щоб довідатися, чи прийде він до них на святковий обід, але не встигла й слова вимовити, як Мартін заговорив про своє.
— Ось послухай-но, — вигукнув він, відбираючи копії. — Це моє останнє оповідання, і воно зовсім не схоже на все, що я писав досі. Настільки несхоже, що мені аж самому страшно. І все-таки воно гарне. Ти й сама побачиш. Це гавайська історія. Я назвав її «Вікі-Вікі».
Обличчя Мартінові пашіло творчим запалом, хоч у кімнаті було так холодно, що Рут аж тремтіла, та й у нього самого руки були як лід. Вона уважно слухала, і хоч на обличчі в неї Мартін час від часу зауважував тільки осуд, скінчивши, він таки спитав:
— Ну, що ти скажеш? Тільки щиро.
— Я… я не знаю, — відповіла вона. — Воно… по-твоєму, його можна буде продати?
— Мабуть, ні, — признався Мартін. — Це занадто сильно для журналів. Проте все це правда, слово честі, правда!
— Але навіщо ж уперто писати такі речі, яких ніхто не купує? — безжально дорікнула Рут. — Ти ж пишеш для того, щоб заробляти на життя?
— Авжеж. Тільки ця невесела історія так захопила мене, що я не міг не написати її. Вона просто просилася на папір.
— Але чому твій герой Вікі-Вікі розмовляє такою грубою мовою? Певно, це було б образливо для читачів, і редактори цілком слушно забракують оповідання.
— А проте справжній Вікі-Вікі саме так і говорив би.
— Це поганий тон.
— Але це життя, — твердо сказав Мартін. — Це реально й правдиво. Я повинен малювати життя тільки таким, яким бачу його.
Рут нічого не відповіла, і з хвилину вони ніяково мовчали. Мартін занадто любив її і через те не розумів, а вона не могла правильно оцінити його, бо він занадто вже переріс межі її обрію.
— А я таки стягнув гроші з «Трансконтинентального місячника», — промовив він, пробуючи перевести розмову на менш дражливу тему. Пригадавши, як редакційне тріо змушене було віддати йому гроші і поромний квиток, він мимоволі розсміявся.
— Отже, ти прийдеш? — радісно вигукнула Рут. — Я тільки того й завітала, щоб упевнитись.
— Прийду? — пробурмотів він неуважно. — Куди?
— До нас на обід завтра. Ти ж обіцяв викупити костюм, як тільки одержиш гроші.
— А я й забув, — винувато озвався Мартін. — Бачиш, сьогодні вранці полісмен захопив обох Маріїних корів і теля… ну, а в неї якраз не було грошей на викуп, то я й заплатив за неї. І гонорар за «Передзвін» пішов полісменові в кишеню.