Видіння розтануло, і перед очима Мартіна знов постав увесь безлад його нужденної оселі. Даремно намагався він перенестися ще раз на Таїті. Він знав, що там, серед дерев, лунають співи і в місячному сяйві танцюють дівчата, але побачити їх не міг. Бачив лише завалений паперами стіл, порожнє місце, де раніше стояла машинка, і давно не мите вікно. Він застогнав, заплющив очі й поринув у важкий сон.
Розділ XLI
Усю ніч Мартін спав важким сном, аж вранці його розбудив листоноша. Стомлений і млявий, Мартін переглядав пошту без будь-якого зацікавлення. В листі від одного «піратського» журналу був чек на двадцять два долари. Півтора року Мартін домагався виплати цього гонорару, а тепер лише байдуже відзначив його суму, та й годі. Не відчув ніякого хвилювання. Колись кожен чек віщував йому велике майбутнє, а тепер це був тільки чек на двадцять два долари, за які можна купити чогось поїсти.
Другий чек — на десять доларів — він одержав від нью-йоркськсго тижневика за гумористичні вірші, прийняті кілька місяців тому. Мартін спокійно обмірковував одну думку. Він не знав, що робитиме далі, та й не дуже поспішав щось робити. Але ж він мусив якось жити. Крім того, у нього багато боргів. То чи не понаклеювати марки на купу рукописів, що лежать під столом, та не пустити їх знов у мандри? Може, дещо приймуть, і це дасть йому змогу якось перебитися. Він вирішив ризикнути ще раз і, розмінявши в оклендському банку свої чеки, купив марок на цілих десять доларів. Про те, щоб іти в свою задушну кімнату й готувати собі їсти, гидко було й думати. Уперше він махнув рукою на свої борги. Знав, що сам міг би приготувати собі непоганий сніданок за п'ятнадцять-двадцять центів. Але натомість пішов до кав'ярні «Форум» і замовив сніданок на два долари. Двадцять п'ять центів дав офіціантові і за п'ятдесят купив пачку єгипетських сигарет. Відтоді, як Рут попросила його кинути курити, Мартін ще ні разу не спокусився. Тепер у нього не було причин у цьому собі відмовляти, та й курити дуже хотілось. А гроші — нащо вони? Звісно, за п'ять центів можна було б купити пачку дешевого тютюну та паперу на добрих сорок закруток, тільки навіщо це? Гроші вже не мали для нього ніякого значення. Їх треба було негайно витратити. Він плив без керма і без вітрил, не прямуючи ні до якого порту. Здатись на волю хвиль — це найлегше, бо найменші зусилля завдавали болю.
Дні минали, і щоночі Мартін спав тепер по вісім годин. Хоч, сподіваючись на дальші чеки, він харчувався в японських ресторанах, де можна було поїсти за десять центів, усе ж його виснажене тіло трохи виповніло і щоки закруглилися. Він уже не знесилював себе коротким сном, надмірною працею та навчанням. Мартін нічого не писав, а книжок і не розгортав зовсім. Багато гуляв, блукав за містом серед горбів і довгі години сидів у затишному парку. В нього не було ні друзів, ні знайомих, та він їх і не шукав. Взагалі Мартін не відчував ні до чого охоти. Чекав, сам не знаючи звідки, якогось зрушення в своєму завмерлому житті. А тим часом воно ледве посувалося, безцільне, марне й порожнє.
Якось він подався в Сан-Франциско завітати до «справжніх людей». Але в останню хвилину, уже перед дверима, круто повернув назад і швидко подався через гамірне гетто.
На саму думку, що йому доведеться слухати філософські суперечки, Мартін так сахнувся, що поспішив потайки дати дьору, боячись спіткати кого із «справжніх людей».
Іноді він переглядав журнали й газети, щоб подивитися, як вони перетирають на зубах «Ефемериду». Поема таки наробила шуму. Та ще якого! Всі читали її, і всі сперечалися, поезія це чи ні. У місцевій пресі щодня з'являлися на цю тему критичні статті, жартівливі редакційні відгуки й серйозні листи читачів. Елен Делла Дельмар, проголошена під грім фанфар та барабанів найбільшою поетесою Сполучених Штатів, відмовила Брісенденові місце поряд з собою на Пегасі і засипала публіку довжелезними листами, доводячи, що він не поет.
У наступному номері «Парфенону» редакція сама себе плескала по плечі, що наробила такого шелесту, глузувала з сера Джона Велью і по-крамарському безпардонно використовувала смерть Брісендена задля реклами. А одна газета з півмільйонним, як вона сама твердила, тиражем умістила оригінальний вірш-експромт Елен Делла Дельмар, де та висміювала Брісендена. Крім того, славна поетеса написала ще й пародію на поему.
Мартін не раз радів, що Брісенден не дожив до цієї пори. Він так ненавидів юрбу, а тут усю велич його душі було кинуто їй на поталу. Газети й журнали щодня розтинали Красу. Кожен нікчема пхався до друку, аби об'явити громаді мізерію свого «я», винесеного на поверхню хвилею Брісенденової величі. Якась газета повідомляла: «Ми одержали листа від одного добродія, котрий пише, що кілька років тому написав таку саму поему, а то навіть кращу». Інша газета, до жаху серйозно дорікаючи Елен Делла Дельмар за її пародію, заявляла: «Безперечно, міс Дельмар писала цю пародію в жартівливому настрої, не враховуючи тієї поваги, з якою один великий поет повинен ставитися до іншого, можливо, ще більшого. Проте чи заздрить міс Дельмар авторові «Ефемериди», чи ні, але, як і тисячі інших читачів, вона зачарована цим твором, і, можливо, настане день, коли вона спробує написати щось аналогічне».