— Чом ні — подобається, а голос Тетралані ще дужче. Голос у неї незрівнянний, — принаймні так мені видається.
— Але… але… — загнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.
— Отож-бо й є… Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх, коли грає оркестр. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, теж наче янгол, відповідає йому під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п'ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б'ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками. І вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним, романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, абсурд! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам'яла.
— Ти просто не розумієш, — заперечувала Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті. — Малярство має на полотні тільки два виміри, але завдяки майстерності художника ми сприймаємо картину в трьох вимірах. Письменник теж має бути всемогутнім. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ні сам автор, ані будь-хто інший їх знати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. З деякими суперечностями хоч-не-хоч доводиться миритись.
— Так, я розумію це, — відказав Мартін. — Усяке мистецтво має свої умовності.
Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.
— Але й умовності мають бути правдоподібні, — вів далі Мартін. — Ми визнаємо, що дерева, намальовані на картоні з обох боків сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. А от коли намальовано море, то хіба ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.
— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.
— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. І тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала мені всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію лишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається — й край, і нема ніякісінької потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так подобається більшості моїх ближніх. Я не хочу погоджувати свої смаки з модою.
— Але щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може…
— Може, я не досить підготований, щоб слухати оперу? — докінчив за неї Мартін.
Вона кивнула головою.
— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози і блазенське кривляння високошанованої пари тільки додавало б чарівності їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось реальне, правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — і саме так я дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло конвульсивно хапає в обійми цю здоровенну Тетралані, що б'ється в конвульсії, і каже їй про своє палке кохання.
І знову Рут оцінювала Мартінові погляди, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мав слушність, а весь культурний світ помилявся? Його слова й погляди не справляли на неї ніякого враження. Рут занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. То з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо уславлену? Вона сердилась на нього й почувала себе ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але коли, провівши Рут до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов'ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася, — як часто тепер бувало, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка і покохала наперекір бажанню своєї родини.