Перед ним знову виринуло число 8, і він знов мусив його розгадувати. Але тепер він став хитріший. Йому зовсім не треба нишпорити у себе в мозку. Дурний, що досі не здогадався. Він натиснув важіль, і навколо нього закрутився його розум, закрутилось дивовижне колесо долі, прудка карусель пам'яті, і верткий глобус мудрості! Швидше й швидше оберталися вони, поки не затягли його в свою круговерть і не кинули в чорну хлань хаосу.
Мартін зовсім не здивувався, опинившись у пральні. Він качав накрохмалені манжети і раптом побачив на них якісь цифри. Певно, це новий спосіб мітити білизну, подумав він, але придивившись, розгледів на одній манжеті число 3,85. Тоді пригадав, що це борг бакалійникові і що на барабані качальні мигтять його рахунки. І тут у нього виникла чудова думка. Він поскидає рахунки додолу, і тоді не треба буде їх сплачувати. Не встиг подумати, як уже почав з огидою м'яти манжети і шпурляти їх на страшенно брудну підлогу. Купа росла, і хоч усі рахунки розбивалися на тисячу таких самих, Маріїн рахунок на два з половиною долари зоставався. Це означало, що Марія не докучатиме йому з цим боргом, і він великодушно вирішив, що тільки їй і заплатить. Тоді заходився розшукувати її рахунок серед купи манжетів. У розпачі шукав його кілька віків, аж поки до пральні не ввійшов хазяїн готелю, гладкий голландець. Лице його палало гнівом, і він загорлав на весь світ: «Я вирахую вартість цих манжет з твоєї платні!» Купа манжет виросла в цілу гору, і Мартін зрозумів, що його засуджено на тисячу років тяжкої праці, щоб заплатити за них. Нічого не лишалося, як тільки вбити хазяїна готелю і підпалити пральню. Але гладкий голландець випередив його, схопив за комір і почав сіпати. Перекинув Мартіна через стіл для прасування, через плиту, качальню, пральну і віджимальну машини. У Мартіна цокотіли зуби, розболілася голова, так його колотило. Він був просто вражений силою голландця.
Потім знов опинився коло качальні. Вибирав готові манжети, що їх з другого боку укладав до машини редактор якогось журналу. Кожна манжета була чеком, і Мартін пильно дивився на них, пойнятий гарячковим сподіванням, але все це були порожні бланки. Збігали мільйони років, а він усе стояв і приймав порожні бланки, боячись пропустити свого чека. Нарешті, чек той об'явився. Мартін узяв його тремтячою рукою і підніс до світла. Чек був на п'ять доларів. «Ги-ги!» — засміявся редактор по той бік качальні. «Я вб'ю тебе!» — крикнув Мартін. Він пішов у сусідню кімнату по сокиру і побачив там Джо, що крохмалив рукописи. Мартін хотів його спинити і кинув у нього сокиру. Але сокира повисла в повітрі, а Мартін опинився у прасувальній кімнаті, де лютувала снігова завія. Ні, це був не сніг, а чеки на великі суми, щонайменш на тисячу доларів. Він почав збирати їх у пачки і кожну сотню дбайливо перев'язував стрічкою.
Раптом перед Мартіном з'явився Джо. Стояв і жонглював прасами, сорочками й рукописами. Іноді хапав пачку чеків і теж підкидав їх угору так, що, змішуючись з усякою всячиною, вони підлітали під дах і зникали. Мартін кинувся на Джо, але той вирвав у нього сокиру і шпурнув угору. За сокирою він підкинув і самого Мартіна. Мартін пролетів крізь дах і, наловивши цілий оберемок рукописів, упав додолу. Та тільки торкнувся ногами землі, як знов його піднесло вгору; потім він знов упав і знов злетів у повітря, описуючи нескінченні кола. Здалеку долинав дитячий спів: «Потанцюй зі мною, Віллі. Раз, два, три! Раз, два, три!»
Мартін знайшов сокиру аж на небі, серед Чумацького Шляху чеків, накрохмалених сорочок та рукописів, і вирішив, повернувшись на землю, вбити Джо. Проте на землю він так і не повернувся. О другій годині ночі Марія, почувши крізь тонку перегородку його стогін, увійшла в кімнату й обложила його гарячими прасами, а на запалені очі поклала мокрого рушника.
Розділ XXVI
Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Він тільки надвечір перестав маячити і запаленими очима обвів кімнату. Його доглядала Мері, восьмилітня Маріїна дочка. Побачивши, що він опритомнів, дівчинка голосно скрикнула. Із кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку йому на гарячий лоб і помацала пульс.
— Ви хочете їсти? — спитала вона.
Мартін покрутив головою. Йому зовсім не хотілося їсти, і навіть не вірилося, що колись він відчував голод.
— Я хворий, Маріє, — промовив тихо. — Що це зі мною? Ви не знаєте?
— Грип, — відповіла жінка. — Ще два-три день, і все добре… Поки що краще ви не бери їсти. А далі скільки хочеш. Я думала, завтра вже можна.