Для нього й ця невеличка сума була цілим багатством. Викупивши свій костюм, він одразу пішов до Рут і по дорозі раз у раз побрязкував у кишені жменькою срібняків. У Мартіна так давно не було грошей, що він не міг випустити з рук срібла, як ото врятований від голодної смерті не може одірвати очей від їжі. Мартін не був ні скупий, ні користолюбний, але в цих грошах бачив щось більше, ніж певну кількість доларів та центів. Це був завдаток його успіху, і викарбувані на монетах орли здавались йому крилатими вісниками перемоги.
Непомітно до нього знов повернулося його переконання, що світ і справді добрий. Тепер же Мартінові здавалося, що він стає дедалі кращий. Протягом довгих тижнів цей світ був сумний і похмурий, але тепер, — коли майже всі борги сплачено, у кишені бряжчать три долари, а в серці розцвітає віра в успіх, — сонце немовби дужче світить та гріє, і навіть злива, що несподівано змочила до нитки перехожих, скидалася на веселу пригоду. Голодуючи, Мартін часто думав про тисячі голодних, розкиданих по всій землі, але тепер, коли він наївся досхочу, ті думки більше не тривожили його. Він думав уже тільки про те, що на світі безліч закоханих. Мимохіть у голові йому почали роїтися мотиви любовної лірики, і, захоплений творчим поривом, він проїхав у трамваї два зайвих квартали.
У Морзів Мартін застав велике товариство. Із Сан-Рафаеля до Рут приїхали погостювати дві кузини, і місіс Морз — мовляв, щоб розважити їх, — заходилася коло свого плану: вона оточила дочку молодими людьми. Ця діяльність розпочалася ще тоді, коли Мартін не мав змоги бачитися з Рут, і тепер була саме в розпалі. Місіс Морз запрошувала головне молодих людей, що посідали видне становище. Отже, крім кузин Дороті й Флоренс, у вітальні були два університетські професори, один — латини, а другий — англійської філології, молодий армійський офіцер — шкільний товариш Рут, який недавно повернувся із Філіппін, молодик на ім'я Мелвіл, що був особистим секретарем Джозефа Перкінса, голови об'єднаних трестів Сан-Франциско, і, нарешті, банківський касир Чарлз Хепгуд, чоловік років під тридцять п'ять, випускник Стенфордського університету, член клубів «Ніл» та «Єдність», поміркований промовець Республіканської партії під час усіх виборних кампаній, одним словом, людина багатонадійна. Серед запрошених жінок були художниця-портретистка, музика і доктор соціології, що прославилася філантропійною діяльністю в найубогіших кварталах Сан-Франциско. Але жінки не мали особливого значення в плані місіс Морз — їх запрошено просто для обстановки. Треба ж було чимось приваблювати до дому чоловіків, що роблять блискучу кар'єру.
— Тільки не гарячкуй, коли розмовлятимеш, — шепнула Рут нареченому, перше ніж познайомити його з гістьми.
Спочатку Мартін почував себе дуже незручно, ніяковів за свою незграбність і особливо боявся за свої плечі, які знову, здавалося, от-от зачеплять меблі чи яку статуетку. Ці люди онесмілювали Мартіна. Він ще ніколи не бував у такому добірному й численному товаристві. Банківський касир особливо зацікавив його, і він вирішив при першій нагоді познайомитися з ним ближче. Під несміливим поводженням Мартіна таїлося його могутнє «я», Іденові хотілося неодмінно помірятися силою з цими людьми, щоб з'ясувати, чого їх навчили книжки й життя і чого ще не встиг навчитися він.
Рут часто поглядала на Мартіна, стежачи, як він поводиться, і була приємно здивована, побачивши, як легко й невимушене він розмовляє з її кузинами. Мартін справді почував себе з ними добре, бо вже сидів і не мав чого непокоїтися за свої плечі. Рут знала, що її кузини — дівчата з вищого світу, і дивувалася, коли вони, ділячись перед сном своїми враженнями, розхвалювали Мартіна. А він, звикши в своєму колишньому товаристві бути душею всіх вечірок та недільних гулянок, побачив, що й тут можна жартувати й пересипати мову дотепами. Отож того вечора, коли за його спиною стояв успіх і підбадьорливо поплескував по плечі, Мартін міг сміливо сміятися сам і смішити інших.