— Нє стрєлять! Нє стрєлять! — верещало десь поміж сосон, і перед тим, як її скрутили, Маруся побачила, що Сірий поволі зіп’явся на ноги. Живий, неушкоджений, він винувато опустив голову, і в його сивих очах було стільки смутку, що Маруся відчула, як у її грудях прокидається серце. Та навіть тоді, коли напасники заломили їй руки, вона не чула ні болю, ні страху, тільки доймала гостра нудота від їхнього хекання. Так ще, буває, нудить від близького подиху смерті.
Один москалюга, вхопивши за шлик, зірвав з неї шапку, і стонадцять очей випнулося з орбіт від дива й переляку — золота коса затріпотіла в повітрі; вони полювали на цю косу, здобути її разом з головою було їхнім завданням, але ніхто не сподівався захопити отаманшу саме зараз, і тому, начувані страшних дивовиж про її відьомську силу, вони від несподіванки більше злякалися, аніж зраділи. І навіть те, що побачили таку юну дівчину, кидало їх у моторош, адже тільки справжнісінька відьма-карга могла перекинутися в юнку із золотою косою.
Тут підоспів верхівець у чорному бушлаті та безкозирці, він хотів під’їхати до Марусі впритул, так, щоб кінь ткнувся у неї мордою, але норовистий жеребець різко спинився за два сажні до дівчини, ніби вперся головою об якусь невидиму стіну.
— Так вот ти какая! — вигукнув командир Осназу Мозолін з напускною веселістю, але таким тремким голосом, наче сапнув повітря більше, ніж могли вмістити його легені.
Маруся бачила цього верхівця через бінокль у першій трійці колони, тому прикро здивувалася, що він живий; на лобі у нього, на околиші безкозирки, було вибите тавро «Грозящий» — назва судна, на якому служив колишній балтієць, але й тепер він усім своїм виглядом намагався бути гідним цієї грізної назви.
— Ти вєдь Маруся?
Вона мовчала, вона навіть не дивилася на Мозоліна, а прислухалася до чогось іншого, тільки не до нього, не до Мозоліна, і на її вилицюватому обличчі блукала загадкова усмішка.
— Я тєбя рускім язиком спрашіваю, ілі ти нє панімаєш па рускі?
Її погордлива усмішка вивела його з рівноваги, і він закричав:
— Прівєдітє сюда старіка!
— Не треба, — сказала вона. — Я Маруся. Хіба не видно?
І раптом засміялася вголос, аж коса її затріпотіла немов на вітрі.
Він десь чув, що сила відьом найчастіше схована у їхньому волоссі.
— Акінфєєв!
— Я! — вискочив наперед кацапчук у блідо-зеленій ватянці.
— У тєбя сабля самая острая. Атрєж єй касу!
Акінфєєв намотав косу на руку й різонув по ній шаблею при самому корені. Під дикунський ґелґіт він потряс у повітрі відтятою золотою косою.
— Атнєсі і брось в рєку! — звелів Мозолін.
— Зачєм? — не зрозумів Акінфєєв.
— Потом узнаєш.
— А можєт, сжечь? — йому не хотілося йти до річки, він боявся, що проґавить найцікавіше.
— Я тєбє рускім язиком сказал: бросіть в рєку!
Акінфєєв побіг.
— Пастой!
— Слушаюсь!
— Паіщі там во хлєву вожжі! Да подліннєє!
Презирлива усмішка не сходила з Марусиного обличчя, і це доконало Мозоліна: вони тут усі метушаться, хвилюються, а ця відьма їх мовби не помічає, вони для неї порожнє місце. Стоїть без коси, обстрижена, та ще й насміхається. Мозолін ніби вперше побачив, що отаманша зодягнута по-чоловічому, ще дужче обурився і наказав роздягнути її. Вони стягли з Марусі кожушок, роздерли на грудях сорочку до голого тіла, хотіли зняти усе до нитки, але Мозолін їх зупинив: