— Навіщо ж ви морочили мені голову?
— О, це справді негарно з нашого боку, — сказала вона. — Але я відшкодую вам згаяне. Я, домнуле Грицеску, куплю у вас капелюх.
— Капелюх?
— Так! Я заплачу вам за нього більше, ніж ви мені за коня.
Авторська післямова
По Вкраїні сумно вітер віє,
Гне додолу тонкий верболіз…
Ми до вас не вернемось ніколи —
Шкода ваших дожидань і сліз.
Я не прощаюся з тобою.
Ти помахала мені тонкою рукою з високої кручі Дністра на знак повернення, а не прощання. Але сьогодні ніхто не скаже, де погасла твоя зоря, хоч її світло досі лине до нас. Твоя смерть не зафіксована в жодних документах і не засвідчена жодним очевидцем, котрий би з упевненістю сказав, коли й за яких обставин це сталося. Навіть авторитетні історичні дослідження та мемуарні видання несуть у собі прикрі суперечності щодо завершення твого героїчного шляху. Наприклад, «Енциклопедія українознавства» каже, що загін Соколовської був розбитий полком угорців 58-ї совєцької дивізії у вересні 1919 року й тоді ж таки тяжко поранену Марусю вороги замордували до смерті. Твердження більш ніж сумнівне, бо в такому разі виходить, що ти очолювала повстанський провід після загибелі брата Василя близько одного місяця. А це ж неправда. Є переконливі свідчення про твої запеклі бої з московськими окупантами в листопаді 1919-го, про твої взаємини з вояками Галицької армії, з Євгеном Ангелом, якого росіяни захопили підступом і розстріляли наприкінці тієї-таки осені.
Оскільки ти стала легендарною ще за життя, то не дивно, що й про твою смерть народилося багато легенд. Таємниця завжди породжує міфи. Та найдужче вражає те, що перекази про Марусю досі живуть у нашому, здавалося б, непритомному народі. Під час написання роману я отримував листи з Житомирщини, Київщини, Вінниччини від людей, яким «розповідав батько, а батькові розповідав дід, що Маруся…» І це були оповіді не про збірний образ Марусі (знаємо не одну отаманшу під таким ім’ям), а саме про тебе, Олександру Соколовську.
Надзвичайно цікавий своїми подробицями лист Анатолія Малюха з Києва, котрий переповідає спогади Марії Окіпної (1892—1971), бабусі його дружини Світлани. Марія Окіпна в 1919 році жила в середмісті Києва й одного серпневого дня пішла на критий Бесарабський ринок. Раптом помітила, що «якось незвично заметушилися люди. І тут у приміщення ринку в’їхала на білому коні в супроводі кількох козаків на гарних конях молода дівчина. На ній був зелений жупан, на голові смушева шапка зі шликом, з-під якої спадала руса коса. Їхала повільно, розглядаючи людей і те, що вони продавали. Один із присутніх дядьків голосно привітався: «Здорові були, пані Марусю!» І, вклонившись, зняв шапку. Маруся чемно відповіла на привітання. Решта чоловіків теж познімали шапки, картузи, капелюхи та вклонилися їй. Виїхавши з ринку на Хрещатик, Маруся приєдналася до загону козаків, яких було більше сотні. Загін рушив Хрещатиком у бік Думи. Всі дивувалися, що Маруся така молодесенька. Потім кияни розповідали один одному, що вона «відвідала» Лук’янівську тюрму й визволила невинних людей. А ще казали, що це дівчина непроста, вона із знатного роду».
Це вже не міф, а реалістичний спогад, правда ж? Хіба що чумарку названо жупаном, але гарна чумарка мало чим відрізняється від жупана. Твій портрет тут дивовижно збігається з образом, який описали ті, хто тебе бачив. І ще я знаю, що тоді з Бесарабки ти поїхала не до Думи, а до Лук’янівської тюрми, яку більшовики вже «розвантажили» від українців.
Однак людей найдужче хвилює, де поділася Маруся. І найбільше легенд вони створили саме про це: «Червоні заскочили отаманшу вдома у її рідному селі, вона, втікаючи від них на тачанці, викосила з кулемета півескадрону, але біля Потіївки її наздогнали й зарубали шаблями». І ще: «Більшовики зловили Марусю, зв’язали їй руки та ноги й кинули в холодну, а їй ті пута розв’язати — раз на вузли дмухнути. Тільки її й бачили. Вона чарівниця була».
Та що казати про народну фантазію, якщо навіть денник українських емігрантів Америки «Свобода» описав у червні 1921 року твою загибель не з меншою домішкою містики. Нібито сам Троцький вислав проти Соколовської спеціальну військову експедицію, яка оточила загін і після запеклої битви полонила його разом з «вождем Марусею». Большевики засудили її до страти, але під час виконання вироку, як пише газета, «показалися деякі труднощі». Коли привели розстрільний відділ, він замість прицілитися в жінку, що стояла проти солдатів з незав’язаними очима, вистрілив у повітря. Тоді цей відділ усунули й привели інший. Однак і цього разу ніхто не вистрілив у жінку, тільки в повітря. «Се розбісило большевицького комісара, котрий був призначений до зведення зі світу Марусі. Він обернув до жовнірів машиновий кріс і загрозив їм, що всіх повбиває, як не будуть стріляти в засуджену на смерть. Аж тоді розстрільний відділ дав огонь у груди й лице жінки, що стояла спокійно з відкритими очима».