Мало віриться у небажання російських «жовнірів» стріляти в жінку, якщо вони убивали навіть немовлят у колисці.
Та на цьому версії про твою загибель не закінчуються. Дехто твердив, що Марусю вбили, як і її братів, свої. Зрадники. Навіть кивали на ад’ютанта. Бачили… три твої могили. А якщо є три могили однієї людини, то вже постає запитання: чи цю людину взагалі ховали?
Я розумію твоїх рідних, котрі гріли в серці надію, що їхня Сашуня не загинула, що вона перейшла кордон. Ця надія виросла в істину: «Герої не вмирають!» Гасло, яке народилося не сьогодні.
Із рідних, які тебе бачили, до наших днів дожив лише твій небіж Євген Васильович Соколовський (помер 2009 року), але тоді, у 1919-му, йому було всього лиш два роки. Хтось запитає: чому Надія Соколовська (Круглецька) записала малого Євгенка сином Василя? Очевидно, причина була в тому, що з усіх трьох братів Дмитро найбільше залив сала за шкуру більшовикам і зажив найгучнішої отаманської слави, а це не могло не відбитися на долі його нащадка. Проте материнська оглядність не врятувала сина від тюрем і переслідувань. Можливо, тільки поглибила його душевну травму. На схилі віку Євген Соколовський не раз повторював: «Я прожив чуже життя».
Марусю, дитино, зіронько ясна… Я точно знаю, що ти жила в серці Мирона Гірняка до 22 липня 1944 року. Його міцний організм таки подолав смертельну недугу, і Мирон з Осипом Станіміром пройшли до кінця увесь трагічний шлях разом з Українською Галицькою армією. Аж до серпня 1920-го, коли рештки УГА під проводом генерала Кравса перейшли на територію Чехословаччини, де були інтерновані. Щоб більше не повертатися до генерала Кравса, не можу тут не згадати цікавого випадку, який стався з ним у квітні 1920-го. Тоді опальний генерал Кравс (УГА, рятуючись від загибелі, пішла на тимчасову, лише формальну спілку з більшовиками) квартирував в одного священика й частенько грав з ним у шахи. Якось господар похвалився, що в його хаті живе ще один затятий шахіст, котрий хоче зіграти партію з Кравсом. Кравс погодився, але яким же було його здивування, коли побачив перед собою барона Штакельберга. Виявилося, що після розгрому Добрармії червоними барон не міг потрапити до Одеси й переховувався в оселі священика. Зустріч була теплою, її не зіпсували навіть три мати, які Кравс поставив Штакельбергу. Зате український генерал роздобув для барона документи, з якими той міг виїхати на Одесу під чужим ім’ям. На прощання вони знов сіли за шахівницю, і Кравс раптом спитав: як же можна було так безбожно брехати? Тоді, в Києві. Адже денікінці не перемогли галичан, а обдурили, повелися, як останні шахраї.
Штакельберг погодився, що так, вийшло негарно, але в усьому, мовляв, винен генерал Бредов. Він тоді й повноваження свої перевищив, і вдався до хитрощів.
Та не до хитрощів, сказав Кравс, до брехні він скотився, як дрібний шулер.
Може, й так, погодився барон.
Ну, добре! — Кравс сердито згорнув із шахівниці фігури, побачивши, що від хвилювання проґавив туру. — Нехай Бредов брехав, для росіян це не диво. А як ви, німець, генерал, могли йому підспівувати?
Система, сказав Штакельберг. Укинь свіже яблуко в діжку з капустою — воно скисне. Система.
Генерал Кравс помер 13 листопада 1945 року у Відні. Він написав книжку спогадів «За українську справу».
Та я знаю, що тебе найдужче цікавить, як склалася доля поручника Гірняка. Мирон завершив юридичну освіту в Карловому університеті. Жив і займався адвокатською практикою в Празі. Він… так і не одружився. Під час Другої світової війни вони з Осипом Станіміром знову спробували щастя в боротьбі за Україну. Обоє воювали в дивізії «Галичина». Мирон загинув 22 липня 1944 року в бою під Бродами. Коли лещата оточення стислися до краю, хтось із хлопців вигукнув: «Зриваємо «леви» з рукавів!» Вони вже знали, що росіяни до українців набагато жорстокіші, ніж до німців. Мирон «левів» не зірвав. Але помер легко. Іноді йому було соромно, що він досі живий.
А його старший товариш Осип Станімір вижив і на тій війні. З Відня він емігрував до Канади, де працював інженером. Помер у Торонто 1971-го, проживши вісімдесят років. Він також видав книжку спогадів під назвою «Моя участь у Визвольних змаганнях 1917—1920». Ця книжка й зараз лежить переді мною, коли пишу ці рядки. На ній — автограф Осипа Станіміра для його товариша-дивізійника Івана Падика, на очах у якого загинув Мирон Гірняк: