— Ей, салдатік!
Кучерявенький озирнувся і ледь не присвиснув — за три сажні від нього стояла молодесенька дівчина в тоненькій літній сукні й так заклично до нього всміхалася, що можна було здуріти.
— Как тєбя зовут? — грайливо спитала вона.
— Мєня? — кучерявий ковтнув повітря. — Міхєй. А тібя?
— Догоніш — узнаєш! — дивлячись йому в очі, дівчина позадкувала від нього на кілька кроків.
Не вірячи такому щастю, кучерявий теж нерішуче ступив уперед і зупинився.
— Ну? Нє бойся, Міхєюшка! — підохотила вона і знов відступила на крок-другий, а він так само боязко наблизився до дівчини. Це вже було схоже на гру, яка от-от розгориться.
— Давай, радімий…
Він перший рвонув з місця, і дівчина теж помчала вздовж берега понад річкою. Бігла вона легко та пружно, то підпускаючи його ближче, то знов відриваючись, іноді він уже майже діставав її рукою, та в останню мить дівчина додавала швидкості, і він хапав у жменю повітря. Вона бігла босоніж, а на ньому були важкі черевики з обмотками до колін, через те кучерявий не міг її швидко догнати. Перед ним миготіли її стрункі ноги, сукня від бігу злітала вгору, відкриваючи вище дівочу звабу, солдат від того дурів, ще дужче налягав на ноги, змахуючи з обличчя гарячий піт, та знов ловив у жменю лиш вітер. Коли здавалося, що ні, йому її не догнати, дівчина враз спіткнулася і впала на моріжок.
Кучерявий майже налетів на неї. Не вірячи такому щастю, він навалився на дівчину, почав тикатися засапаним ротом у її шию, волосся, щоки, вуста. Відчуваючи гостру нестримну насолоду, він здивувався, що дівчина не дуже й пручається, не кричить, не кличе нікого на допомогу, хіба що злегка опинається, ховаючи стиснуті губи. Від солодкої втіхи йому аж кольнуло в серце, він навіть не встиг відчути болю, коли сталева в’язальна шпиця, яку дівчина вихопила з тугої золотої коси, увійшла йому в груди.
Він затих миттєво, здувся, як проколений міхур, дівчина скинула його з себе на зелену траву. Якийсь час вона дивилася в його трохи здивоване, але загалом спокійне лице, їй зовсім не було страшно від того, що вона вперше вбила людину, дівчина ще не повірила до кінця, що це таки сталося. На його грудях не було крові, і їй здавалося, що він ще може ожити, ось-ось підведе голову, схопиться на ноги і знов кинеться її наздоганяти. Від цього їй було тривожно й трохи моторошно. Однак зайда не ворушився, не дихав, хоча й змінювався з лиця, але то вже були порухи не життя, а смерті.
Вона подивилася на шпицю, яку тримала в руці, і на ній теж не побачила крові, довгий сталевий дротик був чистий, ніби ним проткнули не серце, а клубок вовни. Однак дівчина не сховала шпицю в косу. Вона хотіла її викинути в річку, та передумала й застромила під кору старої верби.
Біля Фастова курінь сотника Станіміра потрапив у таке прикре оточення, що здавалося, їм прийшла амба.
Спершу все було якнайліпше — після гарматного обстрілу ворожих позицій вони пішли в наступ і біля Трилісів зім’яли червону лаву, змусивши її до відвороту. Розпорошений ворог, безладно відстрілюючись, тікав уздовж залізниці. Збадьорені успіхом, стрільці щодуху поперли вперед, але тут із-за насипу вихопилася червона кіннота і з дикунським галайканням почала огинати їхнє запілля.
Станімір відчув, як у нього всередині щось обірвалося. Замішання охопило старшин, стрільців, Мирон Гірняк намагався згадати команду, яку подають під таку смертельну облогу, але на думку спливло тільки «Отче наш…»
— У гнізда-а-а! — розкотисто, з усіх сил закричав Станімір. — Скоростріли! У гнізда!
Команда покотилася від сотні до сотні; широко розтягнута полем розстрільна, стискаючись, мов пружина, швидко збиралася в гурти, ладувала кулеметні гнізда. Стрільці на ходу насаджували на кріси багнети.
Перші кіннотники на правому крилі врізалися в галицькі лави, кілька стрільців упали під їхніми шаблями. Застукотіли кулемети, сипнув густий рушничний вогонь, дико заіржали коні. Густе липуче повітря запахло смертю. Нервова дрож пробігла Мироновим тілом, в одну мить він угледів усю свою сотню. Лиця стрільців змінилися, Мирон такими їх бачив лише під Янчином, коли польський генерал Галер кинув проти галичан армію з шести дивізій, озброєних до зубів французами. Це були обличчя тих, що безоглядно йшли на смерть, і кожен думав лише про те, як узяти за своє життя якомога дорожчу плату.
— …Нехай буде воля Твоя… — Мирон тамував нервове дрижання, яке, затихаючи, збиралося під серцем у тугий клубок.
Йому здавалося, що кожен стрілець щось викрикує, але за суцільною стріляниною нічого не було чути. Він уловив лише голос Петра Гультайчука, який поруч із ним кропив з кулемета, наспівуючи чудернацьку пісеньку, почуту від когось уже на Великій Україні. «Бабусю рідненька, ти всім помагаєш, яке ж мені горе, ти, може, вгадаєш», — спокійно, без надриву співав Гультайчук, акомпануючи собі на скорострілі, який грав веселу пісеньку смерті. Під цю пісню вже не один кавалерист завис на коні униз головою, котромусь кулеметна черга перебила путлицю від стремена, і він, сучий син, виявився таким здоровенним, що вивільнена зі стремена нога волочилася по землі. На кіннотникові стирчав рогом угору будьонівський ганчір’яний шолом з великою, теж ганчір’яною, диявольською пентаграмою на лобі, і коли він упав разом з убитим конем, то не полетів шкереберть, а красиво ліг поруч свого чотириногого товариша, обнявши його за шию.