— Не знаю, — сказав він. — Ніколи про це не думав.
— Тоді частуйтеся!
Мирон набрався сміливості й подивився їй глибоко в очі.
— Хіба з ваших рук.
Маруся подала йому велике туге яблуко, що аж світилося налитою стиглістю. Він подивився крізь нього на світло. Здавалося, зсередини повинні прозирати зернятка.
— Сподіваюся, це не яблуко розбрату?
— Ні, це плід згоди.
— Як гарно!
Вона й собі взяла яблуко, і воно так соковито тріснуло на її зубах, що Мирон відчув його смак.
— Я на паперівках можу прожити цілий день, — сказала Маруся.
— А я тільки ніч. Тому з вашого дозволу візьму це яблуко з собою.
Їхня розмова мимоволі переходила в гру, і Маруся спитала:
— Яка ваша улюблена страва?
— Яка є, — сказав Мирон. — Колись на італійському фронті ми з Осипом Станіміром з’їли цілого віслюка.
— За раз?
— Ні, не за раз, звичайно. Але ми обшкребли його до білого скелета.
— Де це було?
— В Альпах.
— Розкажіть, — попросила вона.
— Про віслюка? — він усміхнувся самими очима.
— Ні, про Альпи.
— Нічого цікавого.
— Не вірю, — сказала вона.
— Ми стояли на Монте-Банато. На такій висоті, де орли мостять гнізда. Там, коли вибухає стрільно, його грім цілий день перекочується від гори до гори, від скелі до скелі. І тоді здається, що ці гори ось-ось обваляться і ти провалишся разом з ними в самісіньке пекло.
— Страшно? — спитала Маруся.
— Страшно, — сказав він. — Але я був жовніром, мене послали. А як… ви?
— Що я?
— Вам не страшно?
— Буває, — сказала вона. — Одного разу, коли я ночувала в скирті, мені в пазуху залізла миша. Я наробила такого вереску, що підняла на сполох усіх козаків.
Мирон виразно побачив ту мишу. Як вона залазить їй у пазуху.
— Жартуєте, — сказав він. — Я не про те. Чому ви, юна дівчина, пішли на війну?
Вона помовчала, потім сказала:
— У мене не було вибору.
Василь Соколовський мстив за брата жорстоко. Через кілька днів він пішов з козаками на Радомишль, куди якраз прибула свіжа червоноармійська частина для боротьби з повстанцями. Василь вирішив не чекати большевиків у Горбулеві, а сам пішов до них у гості. Зібрав тисячу козаків, оголосив, що вони тепер бригада імені Дмитра Соколовського й повинні вшанувати батька-отамана в повітовому Радомишлі.
Такого побоїща місто ще не знало. Соколовці винищили до ноги залогу, розтрощили свіжу червоноармійську частину й перемолотили все, що тхнуло большевиками. Кому вдалося вирватися за місто, там його привітали кулеметники Тимоша Корча. Сотні й сотні трупів валялися на вулицях, по городах, купами лежали в ровах. Після того в Радомишлі довго не чути було людських голосів, тільки моторошно завивали собаки та крякало вороння, яке чорними хмарами затуляло небо. Уночі пугикали сичі, вулицями міста гасали вовчі зграї і нишпорили голодні лиси.
Розігрітий удачею, Василь провітрив від большевицького смороду Потіївку, Черняхів і збирався йти на Коростень, аж раптом йому передали, що з ним хоче зустрітися Симон Петлюра. Треба вирушати залізницею на Вінницю.
В останню хвилину попросилася поїхати з ним сестра Саша. Вона була вже не тільки розвідницею і зв’язковою, але й показала себе в бою. Мала зірке око, тверду руку в стрільбі, хвацько трималася в сідлі.
— Візьми мене за ад’ютанта, — сказала Саша. — Надійнішого охоронця тобі не знайти.
— Та певно ж! — погодився Василь. — Куди я без тебе!
Їхали залізницею по-панському. У Житомирі командир невеличкого панцерника взяв їх у голубий вагон, який причепили до бронепотяга, щоб перегнати у Вінницю чи не для самого Головного Отамана. Цей вагон був захоплений у якогось чекістського цабе — тут зняли стінки між купе, і вийшов просторий салон із м’якими плюшевими диванами. Біля диванів стояли невеличкі столи, на них — вази з квітами, друкарська машинка. Лише на підлозі був розгардіяш — розкидані папери, газети, недопалки, серед них валявся роздертий портрет чоловіка з характерною цапиною борідкою.
Саша роздивилася і панцерні вагони, які насправді були товарними, але обшиті з обох боків сталевою бляхою. Стіни зсередини ще оббили дубовими брусами та обмостили мішками з піском. У двох вагонах було по гарматі й по чотири «максими».
Разом з ними в голубому салоні їхав отаман повстанського полку імені Симона Петлюри Тимофій Лобода зі своїми двома ад’ютантами. Саша помітила їх ще на станції, коли вони підкотили до перону на віденському екіпажі з дутими шинами, запряженому трійкою коней. Біля отамана сидів гармоніст, але до вагона його не взяли — Лобода теж їхав на зустріч з Головним Отаманом. Дорогою він весь час розповідав Василеві про свої партизанські пригоди, ад’ютанти лишень кивали головами, поглядаючи на Сашу.