— Свої хлопці, — сказав Корч. — Один із Торчина, а двоє з Головина. До нас у бригаду просяться.
Василь задоволено кивнув. Їхнього полку день у день прибувало.
А які молодчаги! Один потис Василеві руку — наче в лещата взяв. Держить, сміється, не відпускає.
— Здорові були, пане отамане!
Другий ударив його ззаду в потилицю. Гирею.
Кинули непритомного на воза. Їздовий ляснув батогом по конях.
Максим Бидюк відклав рушницю і вийшов на вулицю. Він побачив лише хмару куряви, що котилася за підводою.
Бидюк знизав плечима й пішов до хати.
Василя завезли аж у Радомишль. Часу на допити не було, комуна розбігалася. Поставили до червоного, липкого від крові муру.
— Ну, што скажєш нам напаслєдок, сакольчік? — шморгав носом ставний, чорнобровий комісар Скороходов. Картини б із нього писати, якби не блищали ніздрі.
— Носа втри, — сказав Василь.
Скороходов заважав йому думати. Василь хотів багато чого згадати, він десь читав, що в людини, коли вона помирає, перед очима за одну хвилину пропливає всеньке її життя, що вона може побачити своє минуле як на долоні, і тепер він хотів згадати щось дуже хороше про свою маму Явдоху, яка втрачала за цей рік уже третього сина, хотів згадати батька Тимофія, горопашного начальника штабу своїх синів, хотів побачити живого ще брата Степана, котрий пішов у священики й тепер може відспівувати всіх трьох братиків разом, але не може взяти до рук шаблі. Василь хотів востаннє побачити своїх рідних сестер Віру, Ганю, Устинку й найменшеньку Сашу, яка ступила на гостру, як бритва, стежку братів. Хотів згадати найвродливішу в світі жінку Надю Круглецьку, колись Дмитрову, а тепер… його, його, його дружину, згадати ТЕ, що стане таємницею їхнього роду; Василь хотів побачити малого Євгенка, хоч ніколи не дізнається, що того наречуть його, Василевим, а не Дмитровим сином…
Він силкувався усе те згадати, та заважали інші думки, що знагла накочувалися на нього — про чорну зраду Тимоша Корча, про Матея Мазура, хоч Василь ніколи не довідається, що саме Матей застрелив Дмитра крізь вікно, і ця таємниця стане явною, як будь-яка правда, козаки засудять Матея на смерть, та не поставлять його до стіни, а заб’ють дрючками, як скаженого пса, бо кожен захоче докласти своєї руки до справедливої помсти; та все це буде пізніше, а зараз Василь думав про те, що вони — Олекса, Дмитро та він — дуже вірили людям, рівняючи всіх по собі, вірили беззастережно, не припускаючи здогаду, що зрадників треба шукати серед найближчих людей.
— На калєні!
Темна зіниця рушничного дула дивилася йому прямо в міжбрів’я, Василь хотів упіймати її погляд, але не зміг. Перед очима раптом з’явився білий кінь, а довкола нього й уся їхня родина. Лесик у чорній бурці й черкесці завів на батьківське подвір’я цього диво-коня, всі його обступили, не знали, на кого спершу дивитися — чи на Лесика в кавказькій бурці, чи на срібного жеребця з голубими очима. Батько спершу дивився на Лесика, — а повернися-но, синку, який ти чудний, — мати нишком перехрестилася, Дмитро взяв коня за вуздечку, Надя щебетала до малого Євгенка — диви, який кося, — а Сашуня гладила його оксамитовий храп, заглядала в очі, не відходила від коня, поки не опинилася в сідлі. Стремена були підігнані не по ній, Саша до них не діставала, то треба мати крила, щоб вискочити на такого коня, і всі захоплено дивилися на вершницю, а Дмитро вхопив Євгенка й подав Саші, щоб посадила малого поперед себе. Надя сплеснула в долоні — здурів чи що? — Дмитро засміявся на всі зуби: нехай звикає.
«А як він зветься?» — спитала Саша.
«Не знаю», — знизав плечима Лесик.
«Нехай буде Нарцис!» — сказала вона.
Гримнув постріл, Василь упав і вже нічого не бачив, але в темряві ще довго відлунювало це ясне слово, розсипаючись на скалки:
«Нарцис… цис… цис…»
У наступі на Київ виникла несподівана перерва, яка тяглася чотири дні. Від 25 до 28 серпня всі чекали, поки 1-й Галицький корпус вийде на лінію Василькова. Цей корпус, яким командував полковник Осип Микитка, йшов на Київ не залізницею, а ґрунтовими шляхами, тому запізнився на чотири дні. Усе показувало на те, що галичани могли взяти столицю без 1-го корпусу, однак нагорі не хотіли ламати устійненого плану наступу. Головний Отаман покладався на фортуну, яка всміхалася українцям на всю губу.
Та блискавичного взяття Києва не вийшло. Стрільці, котрі сподівалися вже завтра помолитися в Києво-Печерській лаврі, повісили носи.
Поручник Мирон Гірняк відчував докори сумління. Йому теж годилося зажуритися через затримку наступу, але ці чотири дні стали найщасливішими в його житті. Так накреслили йому серпневі зорі, які тремтіли в небі ясні й великі, як перестиглі яблука. Тремтіли й падали.