— Чому нареченою? Ми будемо чоловіком і жінкою. Навіть тоді, коли будемо далеко одне від одного. То ж нічого, що ми невінчані?
— Прийде час — повінчаємося, — сказав він.
— А в тебе… було вже таке?
— Ні.
— І ти нікого не кохав? Якщо збрешеш, я почую.
— Це було один раз.
Він розповів їй про панночку Жолю. Вона була кількома роками старша за нього, але так подобалася Миронові, що він хотів, аби в неї згоріла хата. Товариство «соколів» займалося не лише спортовим вишколом, але й боролося з пожежами. Якби зайнялася солтисова хата, в якій жила панночка Жоля, він, Мирон, першим би кинувся на допомогу й на руках виніс би Жолю з полум’я, незважаючи на те, що вона була дуже пишна в тілі. Однак солтисова хата ніяк не хотіла горіти, а Мирон був занадто чемним хлопцем, аби запалити її самому. Тому Жоля незабаром вийшла заміж за іншого. Коли вона поїхала зі своїм нотарем аж до Відня, Миронові хотілося плакати. Йому тоді було тринадцять років, він уже завзято займався стусаном і постійно ходив з розквашеним носом та синцями попід очима. Кому такий кавалер сподобається?
— Ти шибеник, — сказала Маруся.
— Ну який же я шибеник? Навіть не наважився запалити ту хату.
— Ти запалив… мою.
Вона милувалася на його м’язисте, широке у грудях тіло, яке при світлі місяця теж було наче вилите з міді. Маруся ніяк не могла зрозуміти, чому оголений чоловік видається більшим, аніж зодягнутий, тоді як гола жінка, навпаки, показує на тендітнішу. Так, вночі все видається більшим — і люди, і коні, й дерева, але то на віддалі в темряві, а тут він лежав біля неї на відстані поцілунку й був такий великий, що Маруся могла заховатися у нього під пахвою. Вона так і зробила, і, вдихаючи терпкий дух його шкіри, думала, що немає нічого певнішого за незворушний спокій у міцному чоловічому тілі.
Його смаглява рука на її білих грудях здавалася чорною, як у мавра. Маруся всією собою вслухалася в доторки тієї руки, від яких у лоні пробігав болісний лоскіт.
— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Пам’ятай про це завжди. Особливо, коли буде тяжко.
— Я й так пам’ятаю про тебе щохвилини.
— У нас попереду багато несподіванок і небезпек. Можливо, зараз про це не треба говорити, але я тебе прошу. У найтяжчу хвилину згадуй мене. Може так статися, що ми довго не будемо бачитись. Та я тебе чутиму на відстані. Ось, візьми.
Маруся поклала в його долоню невеличкий камінчик, завбільшки з горобине яйце, брунатного кольору із золотими смужками. У ньому, окрім коричневого й золотого, спалахували сині, червоні, зелені іскорки.
— Це соколине око, — сказала вона. — Я знайшла його на Дівич-горі, де колись було язичницьке капище. Це оберіг, він має магічну силу. Ще волхвам допомагав бачити в темряві й досягати задуманого.
— Соколине око? — перепитав Мирон, мимоволі згадуючи її прізвище. — Так називається цей камінчик?
— Саме так. Буває ще тигрове око, а це соколине. Чуєш, яке воно тепле?
— Чую.
— Цей оберіг зменшує ризик. Коли почуєш, що він холодний і важчий, тоді стережися.
Соколине око дивилося на нього з долоні, але в тому, що казала Маруся, він не бачив ні забобону, ні якогось чаклунства. Це ж так природно, що подарований тобі камінчик набирає сили оберега, адже він стає часткою твоєї пам’яті й віднині постійно нагадуватиме про того, хто подарував тобі цей оберіг, застерігатиме від небезпеки, спонукаючи бути обачним.
Камінчик мінився на Мироновій долоні золотими прожилками й різнобарвними цяточками. Він був легкий і теплий.
— Я кохаю тебе, — сказав він.
Маруся обняла його, але в її обіймах було більше смутку, ніж пристрасті.
У ній таки було щось од віщунки. Маючи гостре передчуття, Маруся багато чого вгадувала наперед. Мирон у цьому переконався вже наступного ранку, коли надійшла команда готуватися до виступу — 1-й Галицький корпус підтягнувся на свої позиції, завтра вдосвіта мав розпочатися штурм Києва.
Віддаючи розпорядження поручникові Гірняку, Осип Станімір, ніби між іншим, висловив жаль, що повстанці далі з ними не підуть.
— Як… не підуть?
— Наказ головного штабу, — сказав Станімір. — Київ братимуть лише регулярні війська.
Посмикуючи себе за правого вуса, він попросив Мирона, щоб той сам передав це Марусі.
Мирон узяв коня, поїхав. Стояло на погоді, заповідався золотий день, а йому стало так тоскно, що навіть кінь під ним зупинився — так буває, коли вершник засинає або забуває про поводи. Мирон намацав у кишені соколине око — воно було холодним.
Що ближче він під’їжджав до тієї хати, де зупинилася Маруся, серце його важчало. Біля двору Мирон не побачив вартового, зіскочив з коня і зашморгнув повід за стовпець воріт. Не примітивши нікого ні на подвір’ї, ні на ґанку, де минулого разу вартував Василь Матіяш, він подумав, що Маруся знов подалася десь «розважатися».