Уже на Бібіківському бульварі квіти полетіли на чорношличників і під копита їхніх коней. На перехресті бульвару та Великої Володимирської чорні зупинилися — мусили почекати, поки до них приєднається 7-ма Запорозька дивізія полковника Осмоловського, яка підтягувалася вулицею Великою Васильківською від Деміївки. Козаки позбивали мазепинки на потилицю, дивуючись на розбурхане місто. Такого вони ще не бачили.
Автомобілі Антона Кравса та його супроводу поволі посувалися до Хрещатика під овації публіки. Їхали вони бруком, встеленим килимом квітів. Після всіх неприємних звісток і психічного виснаження генерал відчув різкий приплив бадьорості: хай там що, а з таким народом можна боротися до кінця.
На Хрещатику рух уповільнився, зате можна було роздивитися на цих дивовижних людей зблизька, побачити їхні щасливі обличчя, збуджені очі, що горіли вогнем нестримної радості. Кравс побачив стареньку згорблену бабусю, що, вклякнувши на коліна, била чолом до землі, зводила свої висхлі руки до неба, побачив щасливого чоловіка, який підніс високо вгору свого малюка, аби той роздивився на цей майдан і запам’ятав його на все життя; якийсь добродій у вишиванці дарував усім охочим жовто-блакитні хоруговки, напрочуд вродлива дама у сніжно-білій сукні й такому ж сліпучо-білому капелюшку роздавала цукерки, ще хтось розливав усім спраглим зельтерську воду.
Худенький хлопчина, який біля головної пошти чистив перехожим взуття, вигукував на весь майдан: «Ставте ноги на скриньку, шмарую задурно!» — а коли розчулені люди почали кидати йому гроші без чищення, хлопчина голосно попередив: «Беру тільки гривнями! Рублів і керинок не приймаю!»
Походжав у юрбі цікавенький скоморох із червоним носом-бульбою, одяг якого був у трьох кольорах — білий гостроверхий ковпак на голові, каптан синій, а штани кумачеві, і хто мав кебету, відразу здогадувався, що це ходячий московський прапор, барви якого цар Олексій Михайлович позичив у щедрих голландців, тільки переставив їх місцями на московському полотнищі — зверху біле, посередині синє, внизу червоне. Як-небудь, аби по-своєму, перетасував Олексій Михайлович кольори, в які тепер зодягнувся скоморох, але він, цей мартопляс, мав жалюгідний вигляд порівняно з колоритним гуцулом, котрий став улюбленцем майдану. Гуцул був у красиво розшитому кептарі, полотняних ногавицях, у новеньких личаках із задертими носаками, на голові мав крисаню з великою жовто-блакитною пір’їною якогось невідомого заморського птаха. Під пахвою у нього був томик Франка, в зубах — коротенька файка, на плечі сиділа стара обстріпана ворона, надута, наче їй чимось не вгодили. В обох руках гуцул тримав по револьверу, можливо, бутафорному, бо крутив їх, надівши скобами на вказівні пальці, так швидко, що вони мерехтіли, наче млинки. Не виймаючи з рота файку (руки ж бо зайняті), гуцул наспівував чудернацьку коломийку:
Як тільки гуцул розспівувався, сонна, надута ворона на його плечі враз оживала, розправляла обстріпані крила й підкрякувала своєму господареві:
— Кря-а-а-а!! Тр-р-р-р-р-и! Тр-р-р-р-р-идцять!
Вражені люди аплодували, гуцул на всі боки підморгував, ворона ж на його плечі так само сиділа надута, мовби переповнена почуттям якоїсь особливої воронячої гордості.
Дивно було, що це ніким не кероване стовпище люду дотримувалося бездоганного порядку, ніхто нікого не штовхав, не наступав на ноги, не хекав у потилицю, ніби всім керував якийсь вищий інстинкт, що прокидається в людях у час великої спільної радості й надії.
Хоча, по правді сказати, не було тут аж такого єдиномислія, якого благав у Бога Тарас, котрий теж споглядав Думську площу з портретів, придивлявся, що воно діється на його Козиному болоті й хто чим дихає. Було тут усякого брата, і навіть тоді, коли автомобіль генерала Кравса повернув із Хрещатика до Думи й натовп розступився, даючи йому дорогу, — до машини підбіг якийсь екзальтований молодик і, показуючи рукою на Думу, закричав: