Станімір піднявся нагору і спробував зателефонувати до корпусного штабу, але зв’язку вже не було. Як вітром здуло й голову управи Рябцева, і його помічників, лише думський сторож із в’язкою ключів у руках сидів на мармурових сходах, повісивши голову, і зітхав у пазуху розірваної на грудях сорочки:
— До какіх пор, Господі? Ето ж уже нє год і нє два тянєтся. Такую страну развалілі… Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу.
Осип вийшов надвір. Від будинку біржі через пустельний Хрещатик вертався поручник Гірняк зі своїми стрільцями. Попереду вони вели двох полонених, які ледве волочили ноги. Коли підійшли ближче, Осип подумав, що впіймали китайців, хоча це могла бути й інша порода людей. Їхні очі позапухали, перетворившись на вузенькі щілини, від того, що їх добряче віддухопелили. Станімір не мав сумніву, що це робота поручника Гірняка, котрий у разі необхідності вдавався до стусана, яким володів бездоганно.
— Ось, — сказав Мирон. — Це ті, що стріляли.
— Їх що, було двоє? — спитав Осип, приглядаючись до полонених: все-таки вони скидалися на азіатів.
— Восьмеро, — сказав Мирон.
— А де ж решта?
— Там, — Мирон кивнув на будинок біржі. — Вони відбивалися, але їм не пощастило.
— Добре є, — сказав Станімір, дивуючись, що він не чув пострілів. — А цих китайців заводьте в ратушу.
— Какой кітаяц? — огризнувся азіат, у якого так запливли очі, наче його обкусав рій бджіл.
— А хто ж ти? Могол?
— Башкір!
— Як ти тут опинився? — спитав Станімір.
— Мая нє панімаєт.
— Як ти тут оказався?
— Савєт мєня паставіл.
— Да. Савєт пріказал, моя виполнял, — підтвердив другий азіат, який насилу ворушив розквашеними губами.
— І багато вас таких? — спитав Станімір.
— Мая нє панімаєт.
— Може, йому ще мізки прочистити? — подивився Мирон на Осипа.
— Нє нада, — сказав азіат. — Мая понял.
— Що ти поняв? — спитав Станімір.
— Ми красная самоабарона, — пояснив азіат. — Нас била много, асталось мало. Но мая в лудєй нє стрєляла.
— А в кого?
— Воздух стрєляла.
— Що з ними робити? — запитав Мирон.
— Вони полонені, — сказав Осип. — Там на сходах сидить сторож, у нього в’язка ключів. Думаю, тут знайдеться якась пивниця чи комірчина.
Азіатів повели в ратушу.
— А то хто? — скрикнув Михась Проців, кинувши кріса напереваги.
Усі обернулися в той бік, куди показував Михась. Від Царської площі до них поспішало двоє людей. Ще трохи — і вони впізнали отамана Льобковіца та сотника Верніша, котрі поїхали з генералом Кравсом на переговори до Бредова. Льобковіц аж присідав, так накульгував на праву ногу; Верніш був без кашкета, його волосся злиплося від крові.
У Станіміра йойкнуло серце. Де генерал?
У дорозі їх спіткала лиха пригода. Щойно автомобіль генерала Кравса виїхав на вулицю Олександрівську, поминувши похмурий пам’ятник тому-таки цареві Олександру ІІ, як із вікна найближчого будинку вилетіла бомба прямо їм під колеса. Якимось дивом авто і його пасажири вціліли, але вибух бомби, вочевидь, був сигналом — після нього з вікон і горищ кам’яниць забахкали постріли, від будинку біржі та з боку Купецького саду вдарили скоростріли.
Люди, які в паніці повалили навсібіч від Думської площі, притьмом заповнили й вулицю Олександрівську. Але й тут кулі цьвохкали не тільки поверх голів — на бруківку падали вбиті й поранені. Зойки та крики змішалися з брязкотом скла, що сипалося з вікон і крамничних вітрин.
Перед автомобілем генерала Кравса десь узялася вантажівка, яка загородила проїзд і заглухла — ні вперед, ні назад. Сотник Верніш вискочив з машини, щоб поквапити водія вантажівки, отаман Льобковіц і собі вихилився за дверцята, щось показуючи рукою, як раптом налетів відділ кінноти, високий жеребець грудьми звалив отамана Льобковіца на брук, ще один вершник збив з ніг сотника Верніша. Саме під ту хвилю, коли обоє борсалися між копитами схарапуджених коней, водій генерала Кравса угледів ліворуч на хіднику коридор для проїзду, шарпнув автомобіль у той бік і поїхав далі угору, не озираючись. А куди озиратися, якщо вітрове скло вже посипалося від осколків бомби й невідомо, чого та вантажівка опинилася перед ними.