Другий пункт — виведення військ на тимчасову демаркаційну лінію — був головною умовою Бредова, і генерал Кравс подумав, що порятунок армії вартий такої ціни.
За третім пунктом Бредов оголосив, що все майно, провізія, амуніція, зброя, в тому числі й три панцерні потяги, які галицькі війська захопили в большевиків, відходять денікінцям. Натомість галичанам буде повернуто увесь їхній військовий матеріал, який потрапив у Києві до рук Добровольчої армії.
Умова була вкрай принизлива, але торгуватися Кравсові не випадало. Дякувати Богу, 1-й і 3-й корпуси Галицької армії та їхні ширші штаби залишалися цілими й дієздатними.
Довелося ще годину чекати, поки угоду передрукували, перечитали, відтак обидва генерали ствердили її підписами й потисли один одному руки.
— Аднаво нє пайму, — сказав на прощання Бредов. — Пачєму Кієв мать, а нє атєц ґарадов рускіх? Ви нє подскажітє?
І силувано засміявся.
Була глибока ніч, коли Кравс вийшов із денікінського штабу. Тут його підстерігала ще одна несподіванка — на місці їхнього «паккарда» стояв старий обшарпаний «форд». Пригнічений до сліз водій пояснив, що денікінці силоміць поміняли їхній автомобіль на цю розвалену бляшанку. Вона чмихала, гарчала, смерділа бензином і не хотіла заводитися.
Розгніваний Кравс рушив було назад до штабу, але в останню мить зупинився. Внизу була охорона, тож без дозволу Бредова авто ніхто не чіпав би.
— Москаль як не вкраде, то не дихне, — сказав Чехович.
У нього так заскавчало в животі, що того голодного «крику» не пересилило навіть гарчання двигуна.
— Де генерал? — перше, що запитав Станімір в отамана Льобковіца та сотника Верніша, коли ті, потовчені й побиті до крові, прибігли до ратуші.
Вони розповіли про лиху пригоду, яка заледве не коштувала їм життя. Обом насилу вдалося виборсатися з-під кінських копит, стрілянина швидко вщухла, але автомобіль з генералом зник. «Треба сподіватися, — сказав отаман Льобковіц, — що Кравсу пощастило дістатися до штабу Бредова й розпочати переговори. Мусимо пильнувати ратушу й чекати на повернення генерала, котрий, маю надію, врятує становище».
Із Думи вийшов поручник Гірняк, подзенькуючи в’язкою ключів.
— Замкнув азіатів? — спитав Станімір.
— У холодну, — сказав Мирон.
— А ключі чому не віддав?
— Я цьому сторожеві не довіряю.
— Дивися, — сказав Станімір. — Бо ще завезеш відмикачки аж у свій Дроговиж до мами. Файний сувенір буде, нє?
— Я привезу мамі ліпший.
Десь угорі Інститутської почувся глухий гуркіт. Надвірні ліхтарі не горіли, однак холодне зоряне небо кидало світло на пагорби, площу, на похмурі вулиці міста. Здалеку важко було розгледіти, що там гуркотіло вгорі на Інститутській, але звідти в бік Хрещатика рухалося щось громіздке, кордубате, і з торохтіння коліс вони здогадалися, що сюди наближається артилерія. Станімір наказав спрямувати на Інститутську всі скоростріли.
— Побійтеся Бога, сотнику! — скрикнув отаман Льобковіц. — Саме цієї хвилини генерал Кравс провадить переговори з Бредовим. Який вогонь? Не смійте!
— А що робити? — рздратовано спитав Станімір. — Кланятись?
— Вийдемо їм назустріч і будемо переговорювати.
— Та скільки ж можна!
— Не гаймо часу!
Отаман Льобковіц шарпнув Станіміра за лікоть, і вони кинулися через нічний Хрещатик до Інститутської. Льобковіц волочив придушену копитом ногу, але не відставав навіть тоді, коли вулиця пішла круто вгору. Голова колони вже була навпроти Інституту шляхетних панянок, за нею спадистою дорогою сунуло до Хрещатика численне зведене військо — гармати, кіннота, піхота, якій не видно було кінця.
Попереду їхав на коні полковник в оточенні кількох офіцерів — їхні силуети здавалися великими й вайлуватими, наче тіні.
Можливо, Льобковіцу й Станімірові трохи відлягло б від серця, якби вони знали, що на чолі колони їхав один із найшляхетніших білогвардійських офіцерів полковник Стессель. Але в нічній сутіні вони навіть не бачили, яка приязна усмішка ворушилася на повних губах полковника.
Станімір, навпаки, насупився й, смикнувши себе за правого вуса, грудьми став перед конем полковника Стесселя. Незважаючи на те, що поруч був старший за рангом отаман Льобковіц, сотник голосно звідомив, що він є відпоручником галицького корпусного командування і має честь передати союзникам, що в Думі відбулася нарада генералів Кравса та Штакельберга.