— Да, нам ето ізвєсно, — сказав полковник Стессель.
— Після того, — вів далі Осип, — генерал Кравс вирушив до генерала Бредова для встановлення демаркаційної лінії. Поки тривають переговори, частини Галицької та Добровольчої армій зобов’язані залишатися на місцях.
— І ето нам ізвєсно, — сказав полковник Стессель.
Він довірливим тоном запевнив галицьких старшин, що денікінські офіцери уміють тримати слово, їхні частини залишатимуться на своїх позиціях, але ж артилерія не може стояти на такому крутому узвозі. «Тому прошу вас дозволити нам спуститися лише на Хрещатик, — попросився полковник Стессель. — Ми там зупинимося і, даю слово честі, будемо чекати подальших наказів відповідно до результатів переговорів».
Еге, подумав Станімір, пусти лисицю під лавку, та вголос сказав, що не годиться від самого початку ламати домовленості, бо навіщо ж тоді ці чесні слова, якщо постановили одне, а робитимемо інше?
Так, звичайно, погодився полковник Стессель, але бувають винятки, на які треба зважати. Як нам бути, наприклад, зараз, коли ми насилу стримуємо коней з важкими гарматами? Вони самі попруть униз, не питаючи ніякого дозволу, пожартував полковник Стессель, налаштовуючи всіх на довірливий тон і взаєморозуміння.
Про що ви раніше думали? — не здавався Станімір.
Ми не знали, що втрапимо на такий крутий узвіз, сказав полковник Стессель, але ще раз запевняю вас, що ми дисциплінована регулярна армія і, коли спустимося вниз, чекатимемо результатів переговорів. Чи варто сваритися через дрібниці? Адже коні під вагою гармат справді можуть поперти вниз на ваших людей, і тоді зчиниться паніка.
Добре, сказав отаман Льобковіц до Станіміра, нехай з’їдуть. Справді, навіщо псувати стосунки?
Сотникові не годилося сперечатися з корпусним начальником штабу, і він, зціпивши зуби, зійшов з дороги.
Батарея важких гармат з гуркотом скотилася на Хрещатик. Поки вона мостилася навпроти Думи, кавалерія посунула праворуч, замикаючи вулицю від Купецького саду, піхота розповзлася по обидва боки ратуші. Злагоджене переміщення чужого війська не віщувало нічого доброго. Від гуркоту гарматних коліс у Станіміра хиталася під ногами бруківка.
Денікінська солдатня, перешіптуючись між собою, скоса поглядала на стрільців, котрі охороняли Думу знадвору, зате офіцери були дуже привітні — обступивши Станіміра й Льобковіца, вони розпитували їх про Галицьку армію, про бої галичан з поляками та червоними. Дивувала обізнаність полковника Стесселя, котрий запитав, чи то правда, що французи озброїли до зубів армію Галлера для боротьби з большевиками, а він, сучий син, обвів Антанту кругом пальця і всі сили кинув проти галичан?
Раптом біля входу до Думи зчинилася метушня.
— Пане сотнику! — крикнув Петро Гультайчук. — Нас хочуть роззброїти!
Станімір побачив, як відділ денікінців кинувся на прорив до ратуші. Їм на дорозі стала з наїжаченими багнетами чота стрільців — Петро Гультайчук, Михась Проців, поручник Гірняк відпихали нахаб від дверей, а ті сліпицею лізли в Думу.
Якщо зараз Мирон зацідить одному-другому поміж роги, майнула Станімірові думка, тоді псові під хвіст усі переговори й демаркаційні лінії. Тоді почнеться війна. А як воювати неповному куреневі проти такої навали?
— Де ж ваше слово? — обернувся він до полковника Стесселя. — Як пояснити це віроломство?
— Да, ви должни сложіть оружіє, — сказав полковник.
Осип сторопів — чого-чого, а такого відвертого крутійства він ще не бачив.
— Де ж ваша честь?
— Чєсть? — засміявся полковник Стессель й озирнувся до свого ад’ютанта. — Паруччік Лєнскій, ґдє наша чєсть?
— В істінє! — відгукнувся мертвотно-блідий поручник з висмоктаним лицем морфініста.
— А гдє наша істіна?
— В вінє, ґаспадін палковнік!
— Маладєц, паруччік!
Це кінець, подумав Осип, це крах, до якого йшлося з того моменту, коли з’явився безглуздий наказ: обсадити, але не стріляти. Мозок гарячково шукав виходу, але його не було.
— Мусимо підкоритися, — зречено сказав отаман Льобковіц. — Накажіть куреневі скласти зброю.
У відчаї Осип ледве не зареготав. А й справді, навіщо їм зброя, якщо не можна стріляти?
Він бачив, як біля входу до ратуші стовплюється дедалі більше москалів, як хлопці з останніх сил стримують їхній натиск. Мирон таки не витримав, з лівої угнітив найбільшого бугая у щелепу, той перекинувся навзнак, але схопився на ноги й пересмикнув замок гвинтівки. Хтось із денікінців підбив йому дуло вгору — гримнув постріл, куля цвьохнула в Мирона над головою, і тієї миті Станімір закричав на всю горлянку: