— Курі-і-і-інь!!!
Усі завмерли від цього несамовитого крику, потім повернули голови в бік Станіміра й навіть у сутіні побачили, як його чорним обличчям стікають цівочки поту.
— Скласти зброю! — видихнув Станімір.
Він першим розстебнув кобуру й поклав револьвер під стіну ратуші, за ним так само зробив отаман Льобковіц. Стрільці понуро підходили до того місця, ставили кріси під стіну і, кинувши руку «під дашок», віддавали зброї останню честь.
Петро Гультайчук заплакав.
— Но-но, не смій, — сказав Михась Проців і до крові закусив тремтячу губу.
Стрільці виходили з ратуші, стягували скоростріли до крісів і ставали до гурту посеред площі.
— Атнинє ви являєтєсь воєнноплєннимі Вааружонних Сіл Юґа Расіі, — звернувся до них полковник Стессель. — І будєтє находітся в етом статусє саґласно мєждународним правілам ваєннава врємєні. Прєдупрєждаю, што любая попитка к бєґству будєт прєсєкаться посрєдством оружія.
Отаман Льобковіц, ставши ближче до Станіміра, зашепотів:
— Мусимо щось робити. На станції майно двох наших корпусів. Треба його рятувати, інакше всьому кінець. А як?
Станімір і сам сушив над цим голову — якщо денікінці ще не захопили головний залізничний двірець, то лиху можна зарадити, тільки треба негайно попередити штаб про те, що сталося. Осип попросив полковника Стесселя, аби його та майора Льобковіца відпустили на станцію забрати необхідні особисті речі. Вони туди й назад — через годину повернуться. Стессель, щойно переконавшись, якої ваги надають галичани чесному слову, погодився. Він навіть дозволив сотникові взяти ще й поручника Гірняка, але сказав, що полоненим не годиться блукати містом без нагляду, тому їх супроводжуватиме денікінський прапорщик.
Учотирьох вони рушили вгору до Софійської площі.
— Дякую, пане сотнику, — сказав Мирон.
— За що?
— Ви знаєте.
Отаман Льобковіц ледве волочив ногу, підтягуючи її обома руками за кожним кроком. Осип з Мироном узяли його попід руки та майже понесли.
Прапорщик, мовчазний чоловічина в баранячій шапці, ішов позаду, його неважко було спекатися, але це могло окошитися на стрільцях, котрі залишилися біля Думи. Мабуть, це й мав на увазі полковник Стессель, коли приставляв до них лише одного конвойника.
На Великій Володимирській вони побачили, що містом пересуваються військові частини. На Бібіківський бульвар перед ними завернув якийсь український відділ кінноти. Прапорщик раптом сказав, що він далі не піде, бо не хоче напоротися на петлюрівців — нехай двоє дужчих ідуть по речі, а він із кульгавим почекають їх біля Педагогічного музею. Льобковіц погодився.
Осип з Мироном наддали кроку. Опинившись на волі, вони помчали б до двірця щодуху, але не хотіли привертати до себе увагу. Та вже на розі бульвару й вулиці Пирогова їх перепинили денікінці. Не слухаючи ніяких пояснень («Ми вас нє панімаєм!»), взяли під варту й погнали в бік Безаківської. Немає лиха без добра — бранців допровадили на двірець, куди вже підтяглося чимало білого війська.
Було далеко за північ. Галицькі курені, не відаючи, що коїться в місті, спокійно спали у пристанційних бараках. Осипа з Мироном завели до почекальні двірця, поставили біля великого вікна, що виходило на перон, і залишили під наглядом вартового.
Денікінці почали роззброювати сонних стрільців.
Зчинився страшенний гамір, та це вже був алярм переможених.
Вартовий, розминаючи в пальцях цигарку, запитав, чи немає в них сірників. Є, сказав Мирон і впритул підійшов до конвойника. Осип тільки почув неприємний хрускіт шийного хребта, як Мирон уже посадив денікінця під стіну. Сердега був схожий на живого чоловіка, який, наморившись, сів на підлогу подрімати. Повернута набік і схилена на плече голова мала природний вигляд для сплячого.
Бігти до штабу було не з руки, з того боку крутилося повно денікінців, тому Мирон з Осипом вискочили через вікно на перон, де стояли їхні вагони. В одному з них вони знайшли начальника оперативного відділу 3-го корпусу сотника Купчанка. Станімір передав йому наказ отамана Льобковіца: негайно всі транспорти гнати на Фастів.
Сотник Купчанко не встиг нічого перепитати, бо Осип з Мироном уже вискочили на перон.
— Тепер на Деміївку, до своїх, — сказав Осип.
— Нехай вам щастить, — Мирон подав Станімірові руку.
— А ви?
— Я повертаюся.
— Якщо ви боїтеся за отамана Льобковіца, то… Кравс його визволить.
— Ні, — сказав Мирон. — Я повертаюся до своїх стрільців. Ви ж знаєте.
— Ну, так… — розгублено кивнув Станімір. — Стережіться того бика, якого ви завалили.