— Ви йдіть, пане сотнику, — сказав Мирон. — Бігме, ви там більше потрібні.
— Ну, так…
Станімір побіг уздовж колії. За мить озирнувся, хотів було ще щось сказати Миронові, але за тим тільки смуга лягла.
Полонених, як отару овець, перегнали через Ланцюговий міст на лівий берег Дніпра в Дарницю і допровадили до залізничної станції, біля якої стояли літні бараки. Ці дерев’яні бурдеї залишилися ще від петровських часів — колись тут була станиця для тимчасового утримання різних острожників та виселенців. Сюди й загнали стрільців і старшин, котрих захопили в полон.
Становище було принизливе, але не таке страшне, як дехто очікував, — згодом вони назвуть це «почесним полоном». Почесним тому, що галичани стали першими військовополоненими денікінців, котрі не знали, як з ними поводитися. Захоплених большевиків вони відразу розстрілювали, жалуючи тільки тих, хто переходив на їхній бік.
З галичанами було інакше. За угодою Кравса та Бредова їх взагалі повинні були відпустити, але чи «забули», чи вирішили почекати, як воно далі складеться з цими «союзниками». Бранців тримали за колючим дротом, проте режим був не з гірших — вони вільно пересувалися табором, у будні ходили на різні роботи під охороною кількох конвоїрів, од яких неважко було й утекти. Але ніхто не знав, куди утікати. По обидва береги Дніпра стояли білогвардійці, галицькі корпуси відкотилися на демаркаційну лінію аж до Попільні, Сквири й Козятина. Пробиратися до своїх можна було хіба маленькими групами по три-чотири душі, маючи надійних провідників, які показали б «стежку» через Дніпро й далі на захід.
Однак «свої люди» з київського підпілля переказали, що втікати зараз не варто, бо, гляди, наше військо знов поверне на Київ, і тоді полонені, озброївшись із допомогою повстанців, ударять разом з ними на ворога з тилу. Тож терпіть, поки терпиться.
Не так, як усім, терпілося Миронові Гірняку. Станімір як у воду дивився, коли казав, що той «бик» захоче помститися. Мирона зачинили окремо від усіх у якомусь хлівчику з маленьким, як долоня, віконцем і зодягли на нього старезні іржаві пута, що їх, мабуть, носив ще Кармелюк. Чи, може, вони тут зосталися від якогось столітнього варнака, що, бідний, помер у неволі, бо таких кайданів Мирон ще не бачив. Товстелезний ланцюг, масивне обіддя, залізна колодка, замок у якій відчинявся більшим ключем, ніж київська ратуша. У тих путах Мирон ледве пересував ногами.
На роботи його з таким причандалом не виганяли, але з хлівчика Мирон виходив коли хотів. Далеко пута не волочив, сідав на вичовгану колоду, що лежала тут, мабуть, ще від тих-таки петровських часів, і дивився у бік Дніпра, якого не видно було за бараками, поглядав на браму, де завжди крутилися вартові в червоних погонах.
Від північного боку табору за півверсти починався сосновий ліс — він зманював погляд і підохочував думку про втечу. Недалеко від бараків, за гамазеями й довжелезними коморами, стояла дарницька залізнична станція, через яку гуркотіли чужі ешелони — тоді Миронів хлівчик, як і всі дерев’яні споруди, дрижав на піщаному ґрунті наче від землетрусу, і здавалося, от-от розвалиться.
Вечорами до Мирона часто підходили стрільці чи хтось із старшин, намагалися якось його розрадити, але розради не було. Учорашні переможці, вони й не спам’яталися, як стали переможеними, і тепер навіть не відали, що з їхньою армією, де вона та з ким воює. Знали тільки, що галицькі корпуси покотилися на Фастів і далі, начебто знов стоять проти червоних, які підійшли від Одеси. Але все це доходило до них з усіляких чуток, що їх заносили до табору навіть цигани. Це кочове плем’я вряди-годи заїжджало сюди на кибитках кувати денікінцям коней — буна дзіва! — і розповідало полоненим, що діється в світі. Та ні цигани, ні сорока на хвості добрих чуток не приносили.
Табором дедалі частіше кружеляли осінні вітри, вони зривали хмари піщаної куряви, яка скрипіла на зубах і виїдала очі. Дарниця лежала на берегових пісках, ними весь час колобродив вітер, і все було сіре від піщаного пороху — бараки, люди, їхній одяг, обличчя.
Соколине око в Мироновій кишені було холодним, як і все довкола пронизував дедалі дужчий осінній холод.
Одного вечора в сутінках до Мирона підійшов, наче тінь, Петро Гультайчук. Він і так був худий, а тут висох на щіпку, хоч годували їх вівсяною баландою навпіл з остюками, «чтоби билі здарови, как лошаді».
Петро тихо сів на краєчок колоди чимдалі від Мирона. У нього й тепер на одній нозі був черевик, а на другій чобіт з відрізаною халявою. Не встиг, сірома, взутися в комісарські хромовики, хоча того добра в захоплених большевицьких ешелонах вистачило б не на один галицький корпус.