— Вибачєйте, пане поручнику, що не сідаю ближче, — сказав він винувато. — Нас у бараку, перепрошую, доїдают воші, а у вас, може, й нема. Та я не про то, — перейшов на шепіт Гультайчук. — Хотів вас просити, абисти не падали духом. Ми з Михасем Процівим дали собі слово: як будем тікати, винесем вас на руках.
— Дякую, — сказав Мирон. — Але як буде нагода — тікайте без мене.
Гультайчук зітхнув голосніше, ніж говорив.
— Боже, як я сі тішив, коли ми вступили до Києва, а чим сі скінчило? Не можна чоловікови так сильно радіти. Бо тоді й смутку буде та сама мірка. Це я закмітив давно. Але не падайте духом, пане поручнику.
Гультайчук підвівся й так тихо пішов до бараку, наче він не торкався землі.
Якось до Мирона підсів навіть «бик» у червоних погонах і сказав, що не тримає на нього зла, зняв би з Мирона пута, якби він прилюдно попросив у нього пробачення й пообіцяв, що більше не розпускатиме рук. «Бик» був дебелий, бриластий у плечах, але з лиця добродушний — через повні рум’яні щоки він навіть скидався на веселу дівку. Тепер усі вони були веселими, бо Добрармія впевнено йшла на Москву, генерал Мамонтов уже взяв Воронеж. Ось як розіб’ємо Петлюру, сказав «бик», то відпустимо вас додому, потім відіб’ємо Галичину у поляків, і ви будете наші. Чого ж нам сваритися?
Мирон мовчав і дивився собі на ноги — біля щиколоток кайдани натерли багряні рубці.
— Упрямий ти, галічанін, — сказав «бик». — Но сматрі, єслі нє папросіш прощєнья, мнє прідьоцца смить свой пазор кровью.
Минав місяць неволі, який видався Миронові довшим за рік. Холоди дужчали, а полонені не мали теплого одягу, бараків не опалювали, холоднеча дошкуляла вдень і вночі. Стрільці почали хворіти. Відпоручники зі старшин пішли скаржитися комендантові табору Осліковському на «собаче утримання». Полковник Осліковський їх «заспокоїв», що на початку жовтня усіх полонених перевезуть на вугільні шахти Донбасу. Там вас, мовляв, і зодягнуть тепліше, і взують, і відвошивлять.
Стало зрозуміло, що треба чимшвидше тікати.
Хорунжий Василь Гречаник попросив коменданта, щоб із полоненого Гірняка зняли кайдани. Це ж військовий полон, а не середньовічна каторга, сказав Гречаник.
Полковник Осліковський відповів, що цей полонений завдав білогвардійцеві тяжких тілесних ушкоджень, за що міг би дістати покарання значно суворіше. Але він подумає, як полегшити долю невільника.
Відпоручники пішли до старшинського бараку з однією думкою: тікати. Радилися до глибокої ночі й вихід бачили тільки в одному — хтось із них мусить дістатися до Трипілля, столиці отамана Зеленого, й попросити його, аби дав утікачам провідників і трохи оружних людей. До Трипілля було небагато й немало, верст сорок п’ять, зате дорогу туди показував сам Дніпро — іди його берегом униз за течією і через кілька годин побачиш на протилежному боці трипільські кручі.
Хто піде до отамана?
Усі подивилися на хорунжого Романа Зеленого, мовляв, кому ж, як не тобі, брате, іти до батька-отамана з такою чолобитною: Зелений Зеленому не відмовить. Хорунжий подякував товариству за честь, піти з ним у Трипілля ще зголосився Василь Гречаник, який, виявилося, давно запасся кусачками, і тієї ж ночі вони вирушили в дорогу. У загорожі з колючого дроту прорізали кусачками такий акуратний лаз, що його й удень ніхто не помітив.
Старшини нічого не казали стрільцям, які жили в окремих бараках. Вирішили не загадувати поготівля до втечі, поки не повернуться посланці від отамана Зеленого й не скажуть, як діяти далі. Виглядали їх, як на голках, бо всяке могло підстерегти гінців у дорозі. Але через два дні Зелений із Гречаником повернулися. Прибилися до старшинського бараку знов-таки серед ночі й сказали, що батько-отаман зробить усе, що треба. Післязавтра увечері всі мусять бути готові, до них вишлють не тільки провідників, а й охорону.
— То ви бачили самого отамана Зеленого? — з недовірою спитав старший десятник Орест Присяжнюк.
— А хіба ми до кого ходили? — невдоволено глянув на нього Гречаник.
— Ну, так… А який він?
— Хто? — спитав Гречаник, наче не знав, про кого мова.
— Та ж отаман.
— Простий сільський хлопець, — сказав Гречаник. — Зустрів нас босий…
— Босий? — здивовано перепитав Присяжнюк.
— Но! Босий і з підкоченими до колін холошами. Сам чорнявий, а вуса руді. Каже, що тягне руку за Петлюрою в боротьбі за волю України, але чхати хотів на його загравання з «динями».
— Динями?
— «Динями» отаман називає денікінців і каже, що пустив із них юшку вже в дев’яти боях.