Вона теж поглядала на них з неприхованою цікавістю, чула ж раніше про Бугая, Лиха, П’яту, менше про Голуба та Шума й зовсім нічого не знала про Дякова, який і тут тримався осібно, замкнуто, мовчав, як німий. Хоча Дяков був серед них найстарший, переступив за тридцятку, але його кістляве, темне від щетини лице скувала холодна байдужість, він не встрявав у розмову, вуста його були стиснуті, як у мерця.
Пізніше, коли він нарешті озвався, виявилося, що Дяков росіянин, і Маруся подумала, що він соромиться розмовляти з ними по-московському, через те й мовчить, як без’язикий. Тоді вона ще не знала, що уральця Василя Дякова привіз у свої краї Данило Терпило, котрий згодом став отаманом Зеленим. Під кінець Світової війни вони потоваришували на Західному фронті, де штабний писар Терпило займався українізацією Путивльського полку — і так успішно, що привіз на Обухівщину уральця Василя Дякова боротися з большевиками.
Очоливши у Дніпровській дивізії полк, Дяков зажив такої гучної слави, що на нього розпочала полювання київська губернська чека. Дикими були ті лови. Чекісти дісталися навіть до його дружини з маленькою донькою, які жили на краю Росії, і привезли їх до Києва. Вони запроторили жінку з дитиною до Лук’янівської тюрми, щоб узяти на гачок отамана. Довідавшись про це, Дяков почав сушити голову, як визволити рідних з неволі. Через своїх людей він домовився про підкуп наглядачів «діда Лук’яна», які мали допомогти в’язням вислизнути за тюремні мури. Однак операція не вдалася — під час втечі дружину й доньку Василя Дякова було вбито.
Чекісти на цьому не заспокоїлися. Вони відрубали голови жінці й дитині й послали їх отаману Дякову в подарунковій скриньці з червоного дерева. Там була ще записка:
«Изменнику от его верной любовницы Смерти».
Дяков хотів застрелитися, та в останню мить зупинила думка:
«А хто помститься?»
І тепер помста стала його роботою. Дяков зробився таким жорстоким, що його каральні операції наводили жах навіть на своїх. Чекістський загін матросів, котрі поперлися на Обухівщину в пошуках «банди Дякова», він засилосував у жомовій ямі Григорівської цукроварні. Піймавши чекістку Азу із Ржищева, яка взяла собі агентурне прізвисько Амазонка, Дяков одрізав їй праву грудь, — він десь читав, що саме так робили амазонки, аби цицька не заважала стріляти з лука.
Отаман Зелений пробував присмирити Дякова, журив його, погрожував розстрілом, та уральцеві було байдуже й до погроз, і до смерті. У нього на думці було одне. Зелений багато чого прощав одчаяці, пам’ятаючи про скриньку з червоного дерева.
Полк отамана Дякова насправді був невеликим летючим загоном, який воював на критих «тачанках», що їх винайшов сам Дяков. Це були вози-халабуди, схожі на циганські кибитки — у них партизани маскували кулемети й навіть легкі гармати. Французька півторадюймова гарматка «мартин» так само вміщалася на міцно збитому возі, як і важкі кулемети «максим» чи «кольт». «Цигани», що сиділи в халабудах, насунувши на очі пом’яті капелюхи з обвислими крисами — буна дзіва! — ні в кого не викликали занепокоєння доти, поки не починали «кувати большевикам коней».
До Германівського лісництва Дяков приїхав не циганською кибиткою, а верхи в сідлі, і його мало цікавило те головне питання, заради якого зібралися тут отамани. Їм усім муляло, як повестися з величезним загоном червоного командира Несміянова, котрий одірвав свій полк від 58-ї совєцької дивізії і повстав проти большевиків. На їхньому величезному, як рядно, червоному прапорі так було й написано:
«Группа войск, восставших против Коммуны».
Майже дві тисячі бійців, відмовившись іти на Східний фронт проти адмірала Колчака, вирушили у самовільні мандри й зупинилися в районі Сквири. Їхній командир Несміянов шукав зв’язків з партизанськими отаманами, щоб утворити спільний фронт проти «оголтєлой дєнікінщини». Саме так сказали Ангелу відпоручники Несміянова, з якими він зустрівся в Козятині.