«Ти силою Святого Духа зробив нас здатними для цього служіння, щоб не в осуді ставши перед Святою славою Твоєю, ми приносили Тобі жертву хвали; бо Ти — Той, що творить усе в усіх; дай, Господи, щоб жертва, яку приносимо й за наші гріхи, і за гріхи невідання народу, була вгодна та приємна Тобі…»
Так говорив її брат. Степан Соколовський.
Він стояв на амвоні худий, блідолиций, як самітний печерник, чиїх молитов не чує ніхто, окрім Бога.
На очах у Марусі виступили сльози.
— Степанцю…
— Сашуню…
Він підійшов до неї, трішки подався вперед, ніби хотів обняти, але не обняв.
— Що це, Степанцю? — спитала вона пошепки. — Що це? Для кого це Богослужіння?
Він ніяково посміхнувся, пригладивши русяву борідку.
— Церква — це образ гробу Господнього. Тут не повинне завмирати життя.
— Так, але…
— Господи! Ти, бідна, подумала, що я збожеволів?
— Ні, ні…
— Не бійся… Я при своєму. Так мусить бути, Сашуню.
— Звісно, — сказала вона. — У церкві повинно правитись.
Маруся звела погляд угору й побачила тьмяну ікону, блякло підсвічену мінливими вогниками свічок, які потріскували й хиталися, немов на вітрі, — втеча Лота із Содому.
— Ти давно була вдома? — спитав Степан.
— Сьогодні до вечора буду в Горбулеві. А тепер…
— Я знаю. Мусиш бігти.
— Так, мушу. Пробач.
— Може, візьмеш мене в загін капеланом? — раптом спитав Степан.
— Ти серйозно?
— А чого ж. Краще капеланом, ніж… так.
— Ти справді пішов би? — зраділа вона й відразу засоромилася своєї радості. — Ні, Степанцю. Ти в нас один зостався. У тебе має народитися щонайменше троє синів.
— Народяться, — сказав він. — Я зараз не можу покинути парафію. А коли зможу — знайду тебе сам.
Маруся стала навшпиньки, тричі поцілувала його, торкаючись щокою м’якої борідки.
— Не сердься, але до загону я тебе не візьму. Бувай!
— Я знайду тебе, — сказав він.
Маруся вийшла на паперть й озирнулася. Вона відчула, що Степан їй чогось не доказав. Лишилася якась недомовка.
І він спитав:
— У тебе в загоні є ще Матей?
— Який Матей?
— Матей Мазур. Із Пилиповичів. Той, що був у Дмитра.
— Ні, не бачила його давно, — сказала Маруся. — А що?
— Нічого. Я просто спитав. Нема — то й нема. Передай вітання татові й мамі.
Степан осінив її трьома складеними перстами.
Крізь пройму церковних дверей він бачив, як Маруся вискочила на коня й пустила його чвалом у бік млина.
Отець Степан носив на душі тяжкий камінь. Тайна сповіді не давала йому отверзти вуста. Він носив той тягар відтоді, як один чоловік зізнався на сповіді, хто вбив його рідного брата Дмитра Соколовського.
Усе, що є тайним, явним стає неминуче, тільки всьому потрібен свій час і місце. А те, що чоловік мовив на сповіді, то й поготів стане відомим, і священик тут ні до чого. Є такий-от закон на світі: якщо ти сказав щось один раз під найбільшим секретом, то неодмінно скажеш і вдруге. Така вона, тайна сповіді, якщо брати її поза церквою.
Даремно отець Степан мучився сумнівом, що він під загрозу ставить сестрине життя, не сказавши їй правди про вбивцю, хоч трохи й полегшало після того, як зробив їй прозорий натяк. Раптом що — сестра здогадається, звідки загроза.
Але так вийшло, що Маруся про все дізналася того ж дня.
Після домашньої купелі (мамо-мамо, ви навіть змили мені любистком коси), вона зодягла зелену шовкову сукню, ту, що в ній Лесик возив її до Радомишля і яка йому так подобалася, взула нові черевички з високим підйомом, наділа навіть золоті сережки й до вечері сіла такою панною, що не впізнати. Вона й раніше вміла причепуритися і показати себе, але відколи мати її не бачили, щось таки змінилося в дівчині — і не від того, що тепер вона мала друге ім’я, що була отаманшею і займалася не тим, чим повинна займатися дівчина. Щось з’явилося в ній жіночне, таке, чого не помітив за вечерею батько, дяк Покровсько-Миколаївської церкви й начальник штабу повстанської бригади імені Дмитра Соколовського, зате завважила й серцем відчула матуся, уроджена шляхтянка Ядвіга Квасніцька, — вона помітила це ще тоді, коли купала Сашуню у дерев’яних ночвах, купала, наче маленьку, як колись у дитинстві, й побачила, що доня її не така, як була ще зовсім недавно, — налилися груденята, набубнявіли черешеньки (звідки прийшло Ядвізі це слово — невже від Тимоша почула ще замолоду?), лоно стало тугим, губи повнішими, хоч тілом Сашуня схудла й витяглась. Але тіло — то тільки сота часточка від того, що може зчитати матуся з очей дочки, і Ядвіга Квасніцька побачила в тих синьо-сірих очах таке, про що боялася й думати.