Вона її нічого не питала, більше розпитував Тимофій, Ядвіга ж мовчки дивилася на дочку, дивилася, як вона з ножем і виделкою їсть свою улюблену ковмачку, загадковий смак якої схований у приправі, що її Ядвіга робила із кукурудзяних рилець — розтирала на порох сухі коси кукурудзяних качанів і додавала в підливу.
При світлі двох лойових свічок (з гасом тепер стало сутужно) Ядвіга милувалася аристократичними манерами дочки, хоч на її обличчі не було й тіні замилування. Її лице було як замерзла у брижах ріка. Але їй подобалося, як Сашуня їсть, як рівно тримає спину й голову, не горблячись над тарілкою, як делікатно п’є чай, і Ядвіга думала, що доня таки взяла щось і від неї, уродженої шляхтянки Ядвіги Квасніцької, хоча вона давно стала Явдохою. Так її перехрестив Тиміш, цей мандрівний дяк-гайдамака, котрий тридцять літ тому прибився в їхні краї з Чигиринщини (він казав, з Холодноярщини), примандрував на її голову, білобрисий, вії білі, борідка біла, не знати, чим він і спокусив її, відзіґорну шляхтянку Ядзю. Ну, вона знала, чим він її привернув, але ж того людям не скажеш, не поясниш, чому побігла за ним, як ногу вломила, і народила четверо синів та п’ять дочок (правда, Настуню побив родимець ще немовлям), але жодне з них не почуло в собі маминої крові, усі пішли в батька, вдалися у гайдамаку, що втік із Холодноярщини невідь від кого, тільки натякнув Ядвізі, що було там у них таємне товариство, за яке йому світила каторга, отож мовчок. Мовчок то й мовчок, але ж і дітей виховував так, що в Ядвіги часом мороз ішов по шкірі. Їм ще молоко на губах не обсохло, а слухали про козаків, про Байду, Хмеля, Трясила, Залізняка… Їм би казочку про курочку Рябу чи Котигорошка, а він, окаянний, бере «Кобзаря» і читає «Гайдамаків». Коли доходив до того місця, де Гонта ріже своїх синів, Ядвізі здавалося, що він, навіжений, зробить те саме, хоч вона ніколи не католичила їхніх дітей. Але в Тимоша лице робилося хижим, він схоплювався на ноги і, відклавши книжку та зводячи вгору кулаки, вигукував Шевченка уже по пам’яті:
Панове громадо! — звертався він до своїх дітей, які сиділи рядочком і лупали на нього переляканими очима.
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Тиміш показував п’ятірнею, як він брав свячений, і знов запитував у дітей:
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..
І тут Ядвіга здригалася, почувши жалібний голосочок малого Миті. Дитина також уже знала ці рядки напам’ять.
Будем лізать, тату!
Тиміш-Гонта скажено заперечував:
Не будете! Не будете!
Будь проклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Малеча тремтіла, як осикове листя, а там, де Гонта «махнув ножем — і дітей немає!», дівчатка починали плакати, і, що цікаво, цей анахтемський дяк-гайдамака теж витирав сльозу.
Ядвіга довго гнівалася на ці Тимошеві читання, на те, як він грубо виховує дітей, а потім упіймала себе на тому, що в глибині душі вона вже пишається своїм чоловіком, що він не такий, як інші, і прийшов він у їхні краї не таким, яким побачили його поліщуки — босий, обдертий, змарнілий, мав у торбі лише Біблію і «Кобзаря», — ні, він приніс на своїх плечах увесь Холодний Яр з його Мотрониним монастирем і гайдамацькими скарбами.
І тепер, милуючись своєю донею, її умінням триматися не про людське око, а наодинці з собою, Ядвіга Квасніцька думала, що Сашуня таки чимало взяла й від неї. Так, Тиміш вставив дітям свою гайдамацьку клепку, але щодо шляхетних манер, жіночого фасону й лоску, то це вже, вибачте, від мами Ядвіги. Ніяких зайвих слів, жодних теревень там, де все зрозуміло, ніяких дурних жартів там, де не смішно. Тільки горда постава голови, строга лінія шиї, тонкий вигин руки, зосереджений погляд, у якому, Ядвіга помітила, з’явився тривожний блиск.
— Я бачила Степана, — раптом сказала Саша.
Батько звів угору сиві, наче посипані попелом, брови. Мати дивилася десь далеко перед собою.
— Де? — спитав старий.