Він засвітив каганця, і вони побачили приземкуватого, але ще міцного дідка, який, мов ангел, був увесь білий. Біла полотняна сорочка, білі спідні, біла борода й вуса, біле, як пух, ріденьке волосся на голові.
— Ми від отамана Чорного, — сказала Маруся білому дідові. — Він просив, щоб ви підказали нам, як переправитися на той берег.
Дід Чепурний тихенько закректав, мовляв, це не така проста штука, як декому здається, але посадив їх на лаву, сказав, що треба подумати, хлопці (Марусю він, звісно, мав за підпарубка), а поки що вам годилося б підкріпитися. Саме тут вичапала од печі бабуся, теж чепурна, в очіпку, чемна, привітна — замість бурчати, що їх розбудили, не дають спати, бабуся сказала, що зараз насипле їм пшоняної каші та юшки з ляща, більше нічого такого немає, гостей не ждали, але чим хата багата, — туркотіла, як голубка, бабуся і вже бряжчала ложками у миснику.
Гості спершу відмовлялися від частування, а потім, побачивши, що дідові з бабою це буде приємно, сіли до столу. Мирон, ще як зайшли до хати, зняв свого стрілецького кашкета, а Маруся вибачилася, що не може скинути капелюха, бо голова в неї перев’язана, і тепер, сідаючи до столу, ще раз попросила вибачення.
— Сильно зачепило? — спитав дід Чепурний.
— До свальби заживе.
— Бач, стара? Уже й діти воюють, а ти мене не пускаєш, — з жалем промовив дідусь. — Хіба ж я не козак?
— А з ким же ти хочеш воювати? — спитала бабуся.
— Та мені з ким-небудь, аби за Україну, — сказав білий, як ангел, дід і розправив плечі, мов крильця.
Виявилося, що на хутір Вищенький ще не заходили ні червоні, ні білі, сюди навідуються лише повстанці. Тут, на хуторі Вищенькому, визнається тільки отаманська влада. Верховний ватаг у них Чорний, є ще й менші отамани, а тієї чужої влади, що десь там у Києві чи в Баришполі, вони не знають і знати не хочуть. Чули, що в Україну прийшов якийсь московський «єнерал Никін» і начебто хоче повернути царя.
— Чи то правда? — спитала бабуся, дивлячись на них цікавими, як у пташки, очима.
— Правда, — сказала Маруся. — Кожне хоче тут свої порядки заводити. Були червоні, тепер прийшли ще й білі москалі.
— Бач, а ти питаєш, проти кого мені воювати? — білий дідок наче аж зрадів, що «прийшли москалі». — Мені б оце скинути годочків із десять…
Та бабуся махнула на нього рукою.
— А то правда, — допитувалася вона, — що в тих никонів пагони з чистого золота?
— Брехня, — сказала Маруся. — У їхніх рядових погони пошиті з червоних жіночих спідниць. А в офіцерів такі само, тільки зверху покриті сухозліткою.
— З жіночих спідниць? — перепитала бабуся і раптом так засміялася, що ледь не погас каганець.
Дідусь, заразившись сміхом старої, і собі затрусився, наче від лоскоту, а з ними засміялися й Маруся з Мироном.
— То кого ж вони зібралися звоювати, як у них пагони з жіночих спідниць? — витираючи пучками сльози, дивувалася бабуня.
— З жінками вони й воюють, — сказала Маруся. — По скринях та по чужих мисниках лазять. Грошей шукають.
— От гаспиди! А гроші теперечки які в ціні?
— Гривні, бабуню, — сказала Маруся.
— Я таких ще й не бачила.
Маруся дістала десь спідсподу киреї дві блідо-сині кредитки по сто гривень і простягла бабусі. Та помацала їх, уважно роздивилася на світло — обережно піднесла до каганця, щоб не зайнялися. На грошах з одного боку була намальована жінка у віночку й зі снопом у руках, а з другого — чоловік чи то з лопатою, чи з мотикою, чи з ціпом. Мабуть, таки молотник із ціпом, подумала бабуся, якщо жінка зі снопом.
— Хай будуть вам, — сказала Маруся. — Може ж, дідусь перевезе нас на той бік?
— Перевезе, де він дінеться, — махнула бабуся рукою.
Дід Чепурний і собі хотів глянути на гроші, але їх уже корова язиком злизала. Бабуся, сховавши руки під фартушок, швиденько пішла до припічка та принесла ще гладущик кислого молока й тоненького коржа-плескача.
— Наш млин стоїть, вітру нема, то оце нашкребла на підпалок.
— Не хвилюйтесь, — сказала Маруся. — У нас там у торбі є свій запас.
— То, може, хоч переночуєте? — старенька ще більше роздобрилася після того, як розжилася на гривні. — Хати не перележите.
— Ні, бабуню, ми поспішаємо на той берег.
— Поспішаєте? То чого ж ти, старий, розсівся? Хлопці спішать, а ти чухаєшся!
— Добре, — сказав дідок. — Перекину вас на Плюти.
Він швиденько вбрався і став не білий, а сірий — був у сірячині, гумових чоботях, сірих штанах, а на голову накинув сіру шапку-бирку.